Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кайдашева сімʼя" автора Іван Семенович Левицький. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 46
Перейти на сторінку:
Па­лаж­чи­нiй го­ло­вi чор­тя­чi ро­ги! - ска­зав Кай­даш.

- Iду я, ра­ба бо­жа Па­лаж­ка, до ра­ба бо­жо­го Омелька все ли­хо од­га­ня­ти з йо­го жил, з йо­го жов­тої кос­тi, з йо­го чер­во­ної кро­вi, з се­ми­де­ся­ти сус­та­вiв. з йо­го си­во­го во­ло­са, з йо­го го­ло­ви, з йо­го бу­ла­ви, з йо­го очей, з йо­го пле­чей. Зiй­ди на тi бо­ло­та, на тi оче­ре­ти, де глас бо­жий не за­хо­дить, де лю­ди не хо­дять.

Кайдаш сто­яв се­ред ха­ти й го­лос­но мо­лив­ся. Всi вий­шли з ха­ти, зос­та­лись тiльки з Кай­да­шем Па­лаж­ка та Кай­да­ши­ха.

Баба Па­лаж­ка на­ли­ла в мис­ку з кух­ля во­ди, вли­ла з пляш­ки тро­хи свя­че­ної во­ди, вки­ну­ла в во­ду жа­ри­ну й шма­то­чок пе­чи­ни, взя­ла в ру­ки ве­ре­те­но, вмо­чи­ла йо­го в во­ду i черк­ну­ла шпилькою навх­рест по кри­сах мис­ки; по­тiм взя­ла нiж, вмо­чи­ла йо­го в во­ду i знов черк­ну­ла ним так са­мо по мис­цi, та все на­шiп­ту­ва­ла:

- Як пiш­ла я по­над оче­ре­та­ми та бо­ло­та­ми та зiй­шла я на ви­со­ку мо­ги­лу: ой там на мо­ги­лi, на Осiянськiй го­рi, там стоїть цер­ков­ця, буб­ли­ком замк­ну­та, ме­дя­ни­ком за­су­ну­та. Од­ку­сю я ме­дя­ни­ка, од­ку­сю я буб­ли­ка та ввiй­ду в ту цер­ков­цю. Свя­та свя­ти­ця, не­бес­на ца­ри­ця! П'ятiн­ко-ма­тiн­ко, i ти, свя­тий по­не­дi­лоч­ку, бо­жий клюш­нич­ку! Мок­ри­но, Ма­ри­но, Ага­пi­те, Али­пiє, Iва­не, Дем'яне й ти, Ми­ко­лає, Мир­ли­кий­ський чу­дот­вор­че! Пом'яни, гос­по­ди, ра­ба бо­жо­го Омелька, та тi книж­ки, що в церк­вi чи­та­ють: єрмо­лой, бер­мо­лой, сав­ги­рю i ще й тую, що те­ля­ти­ною об­ши­та. Ра­дуй­ся, Ох­рiм­ку й Пар­хiм­ку i ти, не­вiс­точ­ко, свя­та пок­рi­вонько, що в лав­рi за­му­ру­ва­лась. На­бе­ру я в че­ре­пок ху­ху, та вил­лю я на ра­ба бо­жо­го Омелька. Али­луй же йо­го. гос­по­ди, i шарп­ни йо­го по бо­ках, по реб­рах, по кiст­ках, по чрес­лах, ко­ло йо­го ско­ти­ни. Хрест на ме­нi, хрест на спи­нi, уся в хрес­тах, як овеч­ка в реп'яхах. По­ми­луй йо­го, без­кос­тий Мар­ку, су­хий Ни­ко­не, мок­рий Ми­ко­лаю! Са­ран­да­ра, ма­ран­да­ра, гас­пи­да угас, ва­си­лис­ка по­пер! Амiнь бi­жить, амiнь кри­чить, амi­ня до­га­няє!

Баба Па­лаж­ка дмух­ну­ла на во­ду три­чi навх­рест i да­ла Кай­да­ше­вi на­пи­тись. По­тiм во­на вик­ли­ка­ла Кай­да­ши­ху в сi­ни й зве­лi­ла їй уто­пить в го­рiл­цi ма­леньке цу­це­ня, на­мо­чить в тiй го­рiл­цi на три днi осе­лед­ця i да­ти ту го­рiл­ку Кай­да­ше­вi на пох­мiл­ля. Кай­да­ши­ха ви­тяг­ла з скри­нi чи­ма­лий шма­ток по­лот­на ще й ко­пу гро­шей i да­ла Па­лаж­цi за тру­да.

Кайдашиха так зро­би­ла, як їй ра­яла Па­лаж­ка. Кай­даш, нi­чо­го не зна­ючи, як на­пив­ся тiєї зна­хурської го­рiл­ки, зап­рав­ле­ної цу­це­ням та осе­лед­цем, то пив пос­пiль три днi. Кай­да­ши­ха тiльки ру­кою мах­ну­ла й пос­ла­ла йо­го до свя­ще­ни­ка. Кай­даш роз­ка­зав йо­му про своє не­щас­тя, най­няв мо­ле­бень Iсу­со­вi й ака­фiст бо­го­ро­ди­цi, хо­див го­вi­ти в Бо­гус­лавський мо­нас­тир. Вiн пе­рес­тав пи­ти на той час, i дiдьки пе­рес­та­ли йо­му при­вид­жу­ва­ти­ся.

- Це моя смерть iде за мною, ко­ли вже до ме­не при­хо­див не­бiж­чик батько, - го­во­рив Кай­даш.

- Добра смерть, ко­ли ви, та­ту, й не пе­рес­таєте пи­ти, - го­во­рив Лав­рiн.

Од то­го ча­су Лав­рiн заб­рав у свої ру­ки i во­ли, i во­зи, i все гос­по­дарст­во. Заг­на­ли дi­ти батька на пiч на од­по­чи­нок.

- Був я ко­лись Кай­даш, а те­пер пе­ре­вiв­ся на ма­ленько­го Кай­даш­ця, - го­во­рив Кай­даш за чар­кою го­рiл­ки в шин­ку.

Терпiв Кай­даш, а да­лi не ви­тер­пiв: зно­ву по­чав за­хо­ди­ти в ши­нок.

Раз бу­ла мi­сяч­на нiч. Кай­даш спав на ла­вi. Чує вiн, щось рип­ну­ло две­ри­ма, i в ха­ту ввiй­шов йо­го дав­нiй знай­омий- хер­сонський чу­мак. Кай­даш встав i по­чав ба­ла­ка­ти з чу­ма­ком. По­ба­ла­кав­ши в ха­тi, Кай­даш вий­шов на двiр i пi­шов з ним за во­ро­та. От во­ни вий­шли на ву­ли­цю i пiш­ли нi­би до шин­ку, але во­ни пе­рей­шли че­рез греб­лю, ми­ну­ли се­ло, а шин­ку все не бу­ло. Iдуть во­ни шля­хом та все ба­ла­ка­ють. Вже во­ни зiй­шли з го­ри, прий­шли до Ро­сi, пе­рей­шли Рось че­рез греб­лю, а шин­ку все-та­ки не­ма. От вже пе­ред ни­ми лiс. Мi­сяць свi­тить на по­лi, а пiд лi­сом ле­жить гус­та тiнь. Кай­даш увiй­шов у ту тiнь i за­гу­бив до­ро­гу. Ди­виться вiн - чу­ма­ка не­ма, а кру­гом йо­го товс­тi ду­би та ли­пи. Звер­ху че­рез гiл­ля про­ми­кується свiт мi­ся­ця, й по­де­ку­ди йо­го про­мiн­ня бли­щить на зем­лi, не­на­че жов­тi яс­нi хуст­ки, розс­те­ле­нi по тра­вi, або зо­ло­тi яб­лу­ка, роз­ки­да­нi по зем­лi. Кай­даш гля­нув униз, пе­ред ним рос­ла ку­па здо­ро­вих та ви­со­ких, до са­мих ко­лiн гри­бiв, з блис­ку­чи­ми, як во­гонь, верш­ка­ми. Ку­па гри­бiв за­во­ру­ши­лась, з-пiд неї вис­ко­чи­ли ма­ле­сенькi зай­чи­ки й по­ча­ли пли­га­ти один че­рез дру­го­го. Зай­чи­ки по­ча­ли смi­ятись, на­че ма­лi дi­ти, а над ни­ми пiд­няв­ся роз­кiш­ний кущ па­по­ро­тi й зац­вiв блис­ку­чи­ми iск­ра­ми. Квiт­ки си­па­лись, на­че iск­ри з пе­чi, а да­лi з ку­ща ви­рос­ла здо­ро­ва, як мис­ка, квiт­ка, вся вит­ка­на з зо­ло­та й вог­ню, з чер­во­ним жа­ром в осе­ред­ку. З квiт­ки зня­лась вог­ня­на пти­ця й пурх­ну­ла на де­ре­во. Кай­даш пiд­няв го­ло­ву в го­ру, стук­нув ло­бом об ду­ба та й… про­ки­нув­ся.

- Боже мiй! Де це я? - го­во­рив сам до се­бе Кай­даш.

Вiн сто­яв у од­нiй со­роч­цi се­ред гус­то­го лi­су. Над лi­сом мiж гiл­лям ви­сiв пов­ний мi­сяць на не­бi. Товс­тi стов­бу­ри лип та ду­бiв лед­ве мрi­ли кру­гом йо­го, а бi­лi бе­ре­зи бли­ща­ли не­на­че бi­лi вос­ко­вi свiч­ки. Кай­даш обер­нув­ся на­зад i по­ба­чив мiж де­ре­вом по­ле, об­ли­те мi­сяч­ним свi­том. Вiн вий­шов з лi­су, гля­нув на по­ле i вгля­дiв шлях. Мiс­це бу­ло зов­сiм нез­най­оме. Вiн пi­шов шля­хом з го­ри й дiй­шов до Ро­сi. Мли­но­вi ко­ле­са за­шу­мi­ли й при­тяг­ли до се­бе йо­го ува­гу. Кай­даш прий­шов до мли­на i тiльки то­дi зов­сiм опам'ятав­ся та роз­ди­вив­ся, ку­ди вiн зай­шов.

На Кай­да­ша най­шов страх. Йо­му зда­ло­ся, що йо­го во­дить не­чис­та си­ла. На йо­го спи­ну не­на­че хтось сип­нув прис­ком; во­лос­ся на го­ло­вi пiд­ня­ло­ся вго­ру. Але вiн прий­шов до мли­на, вгля­дiв лю­дей; лю­ди хо­ди­ли, роз­мов­ля­ли, но­си­ли мiш­ки на во­зи. Кай­да­ше­вi ста­ло ве­се­лi­ше. Один чо­ло­вiк поїхав во­зом че­рез греб­лю. Кай­даш пi­шов за йо­го во­зом, роз­го­во­рив­ся з ним i йшов з ним до са­мо­го се­ла.

Вже дру­гi пiв­нi прос­пi­ва­ли, як Кай­даш прий­шов до­до­му i по­бу­див усiх у ха­тi. Ме­лаш­ка зас­вi­ти­ла свiт­ло, гля­ну­ла на Кай­да­ша i зля­ка­лась: вiй був жов­тий, як вiск; йо­го очi бли­ща­ли й го­рi­ли, як свiч­ки.

- Де ти хо­диш, де ти бро­диш? - по­ча­ла гри­ма­ти на чо­ло­вi­ка Кай­да­ши­ха: во­на ду­ма­ла, що вiн пив до пiв­но­чi в шин­ку.

- Еге, хо­диш… Доб­ре ход­жу. Не сам ход­жу, а ме­не во­дить, - про­мо­вив Кай­даш че­рез си­лу, схи­лив­ши го­ло­ву на ру­ку. - За­ве­ла ме­не не­чис­та си­ла аж у бо-гус­лавський лiс.

Кайдашиха не йня­ла йо­му вi­ри: во­на все ду­ма­ла, що вiн п'яний. Кай­даш пiд­вiв очi й гля­нув на ко­мин, на

1 ... 34 35 36 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (1) до книги "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"
HOLOD SNIZHANA
HOLOD SNIZHANA 30 жовтня 2024 10:13
Рекомендую