Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

- Омельку! Чи ти зду­рiв, чи ти з глуз­ду з'їхав? - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха.

- Еге, зду­рiв! Хi­ба ти не ба­чиш, - он чор­ти вис­ка­ку­ють iз дiр­ки.

- Свят, свят, свят! Пе­рех­рес­ти­ся! Де тi чор­ти взя­ли­ся! - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха. - Нап'ється в шин­ку та тiльки ду­рiє.

Кайдаш обер­нув­ся од ко­ми­на, ко­ли гля­не пiд стiл, пiд сто­лом ле­жить здо­ро­вий, як ка­бан, та куд­ла­тий чорт, з страш­ною чор­ною мор­дою, з ро­га­ми, з ро­том до вух, з бi­ли­ми здо­ро­ви­ми зу­ба­ми. Кай­даш зля­кав­ся i сiв на ла­вi. Вiн зир­нув на пiл, на ла­вi й на по­лу си­дi­ли ряд­ком здо­ро­вi чор­ти i кла­ца­ли до йо­го зу­ба­ми, не­на­че вов­ки. Кож­ний дер­жав по жа­ри­нi в ро­тi: жар свi­тив­ся в їх зу­бах, зу­ба­тi па­ще­ки чер­во­нi­ли. Один чорт по­ка­зав йо­му на со­ки­ру пiд ла­вою й ше­по­тiв: "Вiзьми со­ки­ру та за­ру­бай­ся!" Дру­гий по­ка­зу­вав на на­ли­гач пiд по­лом i ше­по­тiв: "Пi­ди в клу­ню та по­вiс­ся!" Тре­тiй пiд­ка­зу­вав: "Пi­ди до став­ка та вто­пись!"

- Жiнко! Чи ти пак не ба­чиш, скiльки чор­тiв си­дить на ла­вi? - го­во­рив Кай­даш, а сам тру­сив­ся, аж зу­ба­ми цо­ко­тiв.

- Господи ми­ло­серд­ний! Тiльки нас ля­каєш, - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха.

Мелашка сто­яла ко­ло пе­чi нi жи­ва нi мерт­ва. Лав­рiн схо­пив­ся з пос­те­лi.

- Виведiть ме­не над­вiр! Вже чор­тiв пов­на ха­та, а мiж ни­ми здо­ро­вi му­хи лi­та­ють та чор­нi кру­ки шу­га­ють, - ска­зав Кай­даш.

Лаврiн взяв батька за ру­ку й ви­вiв у двiр. Ме­лаш­ка зля­ка­лась i ви­бiг­ла слiд­ком за ни­ми. В Кай­да­ши­хи тру­си­лись но­ги од пе­ре­ля­ку. Во­на дiс­та­ла свя­че­ної во­ди, пок­ро­пи­ла ха­ту, зас­вi­ти­ла страс­ну свiч­ку пе­ред об­ра­за­ми.

Кайдаш про­вiт­рив­ся над­во­рi. Лав­рiн увiв йо­го в ха­ту. Стра­хiт­тя десь зник­ло.

- Треба ме­нi вис­по­вi­да­тись, - ска­зав Кай­даш, - це, ма­буть, смерть моя нас­ту­пає.

Кайдашиха й Лав­рiн на­си­лу вмо­ви­ли йо­го ляг­ти на пос­тiль. Тiльки що вiн ви­лiз на пiл i хо­тiв ляг­ти, йо­му зда­лось, що на пос­те­лi ла­зять здо­ро­вi ра­ки та чор­нi па­ву­ки. Пруд­кi па­ву­ки, та­кi зав­бiльшки, як гу­се­ня­та, ки­ну­лись до йо­го, як со­ба­ки. Вiн пiд­вiв­ся й по­чав обт­рi­пу­ва­ти оде­жу. - I де та не­чисть наб­ра­ла­ся на по­лу! - крик­нув Кай­даш, обт­ру­шу­ючи со­роч­ку. - Лав­рi­не! Вiзьми вi­ни­ка та поз­мi­тай оту по­гань.

Лаврiн взяв вi­ни­ка i нi­би щось змi­тав з пос­те­лi. То­дi Кай­даш лiг на пос­тiль i зас­нув.

На дру­гий день Кай­даш пi­шов до свя­ще­ни­ка, вис­по­вi­дав­ся, але все те нi­чо­го не по­мог­ло. До йо­го вна­див­ся хер­сонський чу­мак, при­хо­див до йо­го вно­чi та все не­на­че во­див йо­го десь по пу­щах та по нет­рях.

Через тиж­день той чу­мак за­вiв Кай­да­ша знов на греб­лю, а вран­цi йо­го знай­шли в во­дi на по­то­ках ко­ло са­мої зас­та­ви. Мi­рош­ник прий­шов пiд­ня­ти зас­та­ву i вгля­дiв у во­дi не­жи­во­го чо­ло­вi­ка. В мли­нi мо­ло­ли се­ми­горськi лю­ди i впiз­на­ли Кай­да­ша.

Волость прис­та­ви­ла до втоп­ле­ни­ка сто­ро­жу. Три днi ле­жав пiд вер­бою Кай­даш, пок­ри­тий ста­рою сви­тою, до­ки приїхав ста­но­вий i зве­лiв си­нам узя­ти батька та по­хо­вать.

- Постив батько два­над­цять п'ятниць, щоб не вмер­ти наг­лою смер­тю та в во­дi не по­то­па­ти, а про­те вто­пив­ся. I п'ятни­цi нi­чо­го не по­мог­ли, - го­во­рив Кар­по. - Вар­то бу­ло му­чи­ти се­бе цi­лий вiк.