Читати книгу - "Сіль для моря, або Білий Кит"

Чоловік обернувся до неї й усміхнувся. У нього були сіро-­зелені очі.

— Привіт!

— Привіт, — прошепотіла Ліза.

— Ти чого тут? Шторм буде. Чемним дівчаткам треба триматися подалі від розгніваного моря, інакше це може погано закінчитися…

— А якщо я цього хочу? — запитала дівчина, вдивляючись у горизонт. — І я зовсім не чемна…

Чоловік розсміявся. У нього був добрий і приємний сміх. Ліза й собі усміхнулася.

— Із чемними нецікаво, — зізнався з усмішкою. — Вони нудні. Отже, ти — не нудна. І смілива, якщо прийшла сюди. Ти ж не просто так тут?

Звідки він знає? Він не може знати. Ліза похитала головою.

— Я мушу дещо зробити.

— Що саме?

— Це страшно…

— Страшно тільки зробити перший крок, а потім — не дуже. Навпаки, ти опановуєш власний страх, стаєш вищою за нього, сильнішою! Це неймовірні відчуття!

— Я не хочу ніяких відчуттів. Нічого не хочу!

— Зовсім нічого?

— Тільки, щоб усе скінчилося.

— Я тебе розумію.

Ліза здригнулася:

— Розумієте?

— Ага, — кивнув чоловік. — Я теж цього хочу.

— Чому? — Ліза присіла навпочіпки і підняла гарну перламутрову мушлю. Вона крутила її в пальцях.

— У тебе є хтось, заради кого тобі б хотілося жити?

— Ну…

— Можеш не відповідати. Це ж не моя справа взагалі-­то, — чоловік скуйовдив волосся. — У мене була… Донька твого віку. Чудова дівчина. Її всі любили…

— З нею щось сталося? — Лізі стало шкода цього дивного чоловіка. Може, йому стане легше, якщо він розповість. Аня так завжди казала. — Де вона зараз?

Чоловік сперся на борт FANTOMа, на якому хтось закреслив літери, виправивши FANTOM на FATUM, й відкинув голову назад, дивлячись у небо.

— Вона зараз там, — кивнув угору. — І без неї тут мені дуже важко. Тому я теж хочу, щоб усе скінчилося.

— Ви дивний…

— Дивний, — чоловік серйозно кивнув. — А ти? Хіба ти не дивна?

«Хіба ти не дивна?» — в голові у Лізи почувся теплий голос Ані.

Дівчина опустила погляд. Дивний чоловік. Ліза думала, що він почне відмовляти її, розповідати, що життя прекрасне. Словом, розводити всю ту маячню, як завжди робили дорослі. Незнайомець дивував. Аня казала, що бути дивним — добре.

— Я теж. — Вона перекотилася з п’ятки на носок і назад. — Знаєте, я дещо пообіцяла. Ми пообіцяли, що стрибнемо зі скелі в море. Як думаєте, там щось є? Поза межею? — Ліза нервово смикнула себе за косу. — Ми зустрінемося?

— Звісно! — Чоловік зробив крок до Лізи й уважно подивився їй в очі. — Там  можна почати усе спочатку. Там немає страху і немає жодного «мусиш». Тільки свобода, тільки воля. Воля — це найкраще, що може дати нам життя. Якщо ти хочеш звільнитись, ні про що не шкодуй. За межею буде інший світ. Кращий. І не буде більше болю чи поганих снів. На мене там чекає донька, — він тепло усміхнувся. — А я щось тут трохи затримався. Не можна змушувати її чекати…

— Не можна, — заворожено повторила Ліза. Кит теж чекав на неї. А вона тут жувала соплі, замість того щоб зробити свій перший по-справжньому дорослий вчинок. Навіть цей чоловік розуміє її, більше того, він теж такий! Усе буде добре. Вона це зробить! З наплічника за її спиною почулася гучна мелодія телефону.

— Тобі дзвонять? — Чоловік зробив крок уперед. — ­Візьмеш?

— Ні, — Ліза хитнула головою. Це неважливо. Вона витягла телефон, не дивлячись на дисплей, вимкнула й закинула назад у рюкзак. А сам рюкзак посунула до іншого борту. Обернулася до чоловіка й усміхнулася. — Не хочу брати із собою нічого зайвого. Котра година, до речі?

— За п’ятнадцять перша, — глянув на наручний годинник чоловік.

— Дякую вам!

— Тобі дякую, — нечутно прошепотів чоловік, спостерігаючи, як маленька фігурка видирається на скелі. Подумки він пританцьовував на місці. Удача сама пливла йому до рук. Сюди привела його доля. Ці скелі ні з чим не сплутаєш. І вона теж сюди прийшла. Але його маленька подруга сумнівалася. Нічого, люба, нічого. Її треба було лише трішечки підштовхнути. Він знову розслаблено обперся на FATUM й розтягнув губи в поблажливій посмішці. Доля. Магія була всюди. Це точно доля! Ще трішки, моя дорогесенька. Зараз ми разом подивимось, як ця чемна дівчинка стрибне зі скелі, а потім — татко відправиться до тебе. Пробач, що стільки часу змушував чекати. Але воно того вартувало. Останній хід. Останній день. Він вдихнув свіже повітря. Чудовий день, щоб померти.

Тим часом Ліза підійшла до краю скелі, втихомирила дихання. Вітер свистів у вухах. Але це було зовсім байдуже. Треба просто наважитися! Це ж просто. Адже зараз десь там Аня… І Кит! І вони відразу побачаться! А якщо він уже?.. Якщо він чекає на неї, поки вона тут сумнівається? Кит завжди був сміливий і добрий, він ніколи б не обдурив її.

— Пробач, мамо, пробач, тату! — Власний голос здавався чужим і надзвичайно жалюгідним.

Дівчина затремтіла і зробила крок уперед.

Розділ XV. Сильна буря

Перед очима плив білий кит. Ліза його одразу впізнала — він гордо красувався на всіх задніх сторінках її зошитів. Перші малюнки були відверто слабкі, та пізніше вона навчилася вимальовувати кожну рисочку, вона вди­хала життя в кожного кита, але завжди зображала одного й того самого. Якщо лев був царем звірів, то царем моря був кит. Білий кит — володар морської безодні. Але зараз він розгубив усю свою царську велич. Щось було не так. Кит високо вистрибував із чорної води, яка, здавалося, хотіла його проковтнути. Та він пручався. Лізі хотілося гукнути йому: «Борися, не здавайся, стрибай вище, тільки так ти зможеш врятуватися», але з її рота не вилетіло ані звуку. Кит плив до берега. Все ближче і ближче було видно величезні фонтани води.

Ліза розсміялася. Беззвучний сміх був страшний. Від нього не стало ні радісно, ні весело. Як по-дурному. Щоб піти, ми стрибаємо в море, а кити навпаки — мріють опинитися на суходолі. А може, не по-дурному? Може, в цьому вся суть? Може, потім після смерті ми перетворюємося на китів? ­Чомусь у пам’яті спливла стаття про китів, які викидаються на берег тому, що поранені. Вони відчувають, що можуть скоро загинути, й шукають там допомоги. Чекають на до­помогу? Вірять у допомогу? Але чому вони не залиша­ються в морі?

Кит набирав швидкість. Море позаду нього зібралося у велетенську хвилю. Якщо вона накриє його — він точно не випливе. Він не зможе. Картинка стала каламутною, Ліза намагалася протерти очі, але на них ніби набігла невидима пелена. Крізь неї вона побачила, як із останніх сил кит стрибнув. Він летів над водою, безкрилий, могутній, гігантський і… і беззахисний перед морською стихією. До щему хотілося, щоб він устиг. Щоб не дістався морю. Він зможе, він точно