Читати книгу - "Сіль для моря, або Білий Кит"

Голова розколювалася. Чому так боляче? Ліза зціпила зуби. Хіба біль не повинен був зникнути назавжди? Дівчина торкнулася волосся — пальці вимазалися чимось липким. Ліза піднесла долоню до лиця. Кров? Хіба в мертвих йде кров? Вона спробувала підвестися і глухо застогнала. Тіло боліло й нило. Скільки вона тут пролежала? Думки одна за одною атакували багатостраждальний мозок. Отже, вона не померла. Але чому? Дівчина перевернулася на бік і побачила море.

Відстань від хвилі, що розсипалася в бризках, до місця, куди вона дотягувалася мокрими пальцями, була значною. Здавалося, що по дну йшов велетень: він заносив ногу для кроку, і від поштовху вгору піднімалася чергова хвиля. Видовище жахало й водночас зачаровувало. Хвилі кидалися на берег і переливалися через край намитого схилу, створюючи маленькі теплі пінисті моря, які були зовсім недовговічними — вода просочувалася крізь камені, як пісок крізь пальці.

Море бризкало слиною прямо в обличчя берегу. Зда­валося, воно збожеволіло або ж намагалося щось довести з піною біля рота. Горби вдалині здавалися велетнями.

— Я теж збожеволіла, — Ліза не впізнала власний голос. — Це все мені просто ввижається. Або сниться. Точно, це сон — страшний і дуже реальний, і потрібно просто прокинутися.

Вона лежала на самому краю скелі. Перед нею був гострий камінь — об нього вона й спіткнулася. Дівчина підвелася на ноги й почала вмовляти себе. «Давай! Давай! Ти вже це робила! Ти зможеш!» Коліна підгиналися, а ноги вперто стояли на місці.

— Я не зможу, — прошепотіла Ліза. — Кит, я не можу.

Вона заплакала. Море внизу підвивало її сльозам — йому теж було погано. Раптом Ліза завмерла. Як вона раніше не додумалася? Не треба нікуди стрибати. Досить просто зайти в море — щоглибше, подалі. Сил не залишилося зовсім, вона не зможе довго опиратися хвилям, а далі — море зробить усе само.

Дівчина спустилася знайомою стежкою, не втрималася, впала й покотилася вниз, натикаючись на каміння. Залишилося зовсім трішки, давай, боягузко! Ліза підвелася і зайшла в море. Засичала, як кішка, — солона вода потрапила на подряпини. Нічого, скоро все скінчиться. Потерпи, потерпи ще трішечки. Це лише шторм. Звичайний шторм, нічого страшного.

У шторм причал завжди здавався таким кволим і ненадійним, що вона мимоволі здригалася й уважно оглядала кожну дошку, темну й вологу від води. Підходила до краю — від горизонту прямо до неї рухалися темно-сині горбаті спини, наче зграя китів-убивць. Хвилі були просто велетенськими, оптичний обман створював потрібну ілюзію, і Ліза в останній момент міцно заплющувала очі, але хвиля проходила чітко під нею і тим самим кволим причалом, не зачіпаючи його дна. Вона чесно намагалася боротися із собою й сідала на краєчок містка, з побоюванням звішуючи ноги, але хвилі здавалися надто дивними. Вони розбивалися об палі ближче до берега й вибухали сніжно-білими фонтанами. На очах чорне ставало білим, а темрява — світлом. Легкі бризки приземлялися на обличчя, грайливо лоскочучи шкіру.

— Море, ти злишся?

Море шуміло у відповідь, а може — навпаки, раділо, співало пісню перемоги? Хто його, море, знає? Може, воно хотіло вирватися з ув’язнення, скинути із себе дурні споруди, якими обдарували його люди? Ліза посміхнулася. Ніби морю тісно, море хотіло на ручки. Може, в нього боліла голова від постійного тиску, і воно намагалося стати легшим на кілька кубометрів води? І тоді воно б заспокоїлося, перестало шуміти й почало злегка щось наспівувати собі під ніс шелестким шепотом?

Ліза заплющила очі. Якби Кит побачив її до того, як вони зблизилися, він би теж посміявся і назвав її жирною? Як складно все-таки поставити клеймо, коли не бачиш співрозмовника, а тільки відчуваєш його душу! Чому ті, хто в реальності, бачать тільки оболонку? Це ж усього лише маска? Чому ніхто не дивиться глибше?

— Чому? — дівчина кричала прямо в море, долаючи шум хвиль. Від крику ставало трішки легше.

Чому мама не бачить, як мені погано в школі? Вона бачить тільки оболонку. Їй важливо, щоб я добре вчилася і вчасно приходила додому, не бруднила речі і робила, що вона говорить. Для тата теж важлива оболонка — йому потрібно знати, що я сита й одягнена — адже це показник забезпеченості, знак якості, що в нас нормальна сім’я, а в нього — хороша донька. Вчителів турбує тільки те, вивчила уроки чи ні.

Друзі… Добре, що їх немає. Тому, що їх теж турбує оболонка — який вигляд ти маєш і який у тебе телефон. А якщо в тебе немає грошей, щоб піти з ними в кафе або ще кудись — навіть якщо в тебе класний характер, — ти все одно не зможеш бути постійно з ними, ти будеш раніше йти додому під різними приводами і рано чи пізно станеш чужою у своїй компанії. Навіть ті, хто були до цього всього, їм теж важлива оболонка. Вони залишалися поруч, бо все було добре! Як швидко забувається все хороше… Шкода, що так не можна забути погане. Вони навіть не привітали її з днем народження, їм навіть ліньки було зайти в соцмережу і написати бодай кілька слів, хоча раніше вся стіна була завалена малюнками й зізнаннями у вічній дружбі. Як вони гріли душу!

«Я тебе люблю! Ти найкраща! Ти — наша радість! Ми сумуємо». Чому вона вірила їм? Тому, що їй цього хотілося? Тому, що так світ здавався добрим і райдужним? Боже, яка нахабна брехня!

А тепер? Ніхто навіть не спитає, як справи? Тому вона давно видалила всіх друзів. І найгірше, що вони напевно цього навіть і не помітили. У їхньому житті все гаразд, і там для неї з її проблемами просто немає місця. А навіть якщо й помітили — навіщо чіпати минуле? Видалила, ну й нехай. Все одно поїхала. Немає людини — немає проблеми. Все дуже просто.

— А чого хочу я? — Ліза плакала. Сльози підкочували до горла клубком, і вона плакала, щоб знову отримати доступ до повітря. Сльози давали їй змогу знову дихати й жити.

Я ненавиджу себе! Я ненавиджу себе за те, що мене всі ненавидять. Хочу, щоб мене любили. Я теж хочу цю дурну оболонку! Тоді все було б значно простіше. Якщо можна було б вибирати — який вигляд ти матимеш і де житимеш, я б точно не вибрала таке тіло. Хочеться зайти куди-небудь, і щоб усі тобі усміхнулися у відповідь, а не стали перешіптуватися чи сміятися за спиною.

Краще б я тоді померла, а не Аня! Якби була трохи сміливішою! Може, якщо я помру зараз, у мене буде шанс усе змінити? Я позбудуся цієї оболонки, і все буде по-іншому. І поруч буде той, кому однаково, який у мене вигляд, бо він уже любить мене, а точніше — мою душу. Бо ми ніколи не бачилися. Кит, я вірю тільки тобі. Тільки ти — справжній у всьому цьому вигаданому світі.

— Я люблю тебе, Кит!

Вітер зібгав крик, а так хотілося, щоб він не зник, щоб усі чули її зізнання! Але Ліза зірвала голос і більше не могла кричати. Кожне слово давалося важко.

«Боже, я завжди була трохи боягузкою. Слабачкою без сили волі. Я завжди корилась усім і не могла постояти за себе. Але зараз ніхто не скаже