Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Гадаю, він мав на увазі це.

Вирізка була така пожовкла від часу, що Джулії було важко розібрати дрібний шрифт під сірим денним освітленням. Лише коли Генрі увімкнув лампу, вона змогла прочитати слова.

Стаття була датована 28 листопада 1830 року.

УБИВСТВО У ВЕСТ-ЕНДІ НАЗВАНЕ ШОКУЮЧИМ І БЕЗГЛУЗДИМ

У середу о десятій вечора офіцери Нічної варти були викликані до лікарні Массачусетса після того, як тіло Аґнес Пул, медичної сестри, було знайдено у великій калюжі крові на задніх сходах лікарні. Зі слів офіцера Претта з варти, її поранення не лишали сумніву, що це був напад, здійснений з нелюдською жорстокістю. Рани були завдані великим ріжучим предметом, наприклад, ножем м’ясника. Єдиного свідка не може бути названо заради її безпеки, але містер Претт стверджує, що вона описує нападника як «монстра у плащі, наче сама Смерть. Плащ майорів, наче крила велетенського птаха».

— Убивство сталось у Бостоні, — сказала Джулія.

— Майже пів дня їхати каретою від вашого будинку у Вес— тоні. А жертва вбивства — жінка.

— Не бачу зв’язку з моїм будинком.

— Можливо, Олівер Венделл Голмс і є зв’язок. Він написав Маргарет, яка жила у вашому будинку. Збиває з пантелику згадка про її тітку і про вбивцю, відомого як Вестендський Жнець. Якимось чином Голмс був пов’язаний зі справою про вбивство — справою, про яку він волів розповісти Маргарет навіть через більш ніж п’ятдесят років. Чому? Що це за секрет, про який вона могла ніколи не дізнатися?

Здалеку долинув звук корабельного гудка і змусив Джулію підвести погляд.

— Мені б хотілося, щоб не треба було поспішати на пором. Я б хотіла довідатися розгадку.

— То не йдіть. Чому б вам не залишитись на ніч? Я бачив вашу сумку біля дверей.

— Я просто не хотіла лишати її в машині, тож прихопила з собою. Я планувала зупинитись у готелі в Лінкольнвіллі.

— Але ж ви бачите, скільки тут у нас роботи. У мене є дуже гарна гостьова кімната нагорі, з якої відкривається чудовий краєвид.

Вона кинула погляд у вікно, де туман став ще густішим, і уявила собі краєвид, про який казав старий.

— Але, можливо, воно і не варте вашої турботи. Здається, я єдиний, хто ще переймається історією. Я просто подумав, що ви могли відчути щось таке, коли доторкнулись до її кісток, — він зітхнув, — та що там! Яка різниця? Колись ми всі будемо такі ж, як вона. Мертві й забуті, — він повернувся. — Останній пором вирушає о пів на п’яту. Вам краще повертатись до термінала, якщо не хочете спізнитися.

Джулія не рухалась. Вона ще думала над тим, що він сказав. Про забутих жінок.

— Містере Пейдж? — покликала вона.

Чоловік повернувся, наче згорблений маленький гном, що стискав вузлуватий ціпок.

— Гадаю, я залишусь на ніч.

Як для людини його віку, Генрі міг випити, не сп’янівши, доволі багато. Коли вони повечеряли, у другій пляшці майже нічого не лишилося, і у Джулії пливло у очах. Опустилася ніч, і під світлом жарівок кімната вкрилася теплою імлою. Вони їли за тим самим столом, де були розкидані папери, поруч із залишками смаженої курки височів стос листів, які їм ще треба було передивитись. Вона вже не могла читати їх сьогодні, її голова ходила обертом.

Але Генрі не збирався зупинятися. Він знову наповнив свій келих і, зробивши ковток, потягнувся за наступним документом, одним з безкінечної колекції рукописної кореспонденції, адресованої Маргарет Тейт Пейдж. Там були листи від дітей та онуків і від колег— медиків з усього світу. Як Генрі примудрявся зосереджуватися на тих вицвілих чорнилах після стількох келихів вина? Вісімдесят дев’ять років звучало солідно, але Генрі вже перепив її та, звісно, збирався перемогти цього вечора ще й у читацькому марафоні.

Він поглянув на неї поверх своїх окулярів.

— Що, уже здалися?

— Я виснажена. І трохи схмеліла, мені здається.

— Але тільки десята.

— У мене немає вашої витривалості, — Джулія подивилась, як він підносить чергового листа до своїх окулярів, мружиться, щоб прочитати вицвілі написи, і попросила: — Розкажіть мені про вашу двоюрідну сестру Гільду.

— Вона, як і ви, була шкільною вчителькою, — він перегорнув листа і неуважно додав, — але власних дітей так і не народила.

— Як і я.

— Вам не подобаються діти?

— Я їх обожнюю.

— А Гільда не любила.

Джулія відкинулась на спинку стільця, поглянувши на купу ящиків — єдиний спадок, що лишила по собі Гільда Чемблетт.

— А чому вона жила сама? У неї нікого не було?

Генрі подивився на неї.

— А чому, ви гадаєте, я живу сам? Бо я так хочу, ось чому! Я хочу жити у власному будинку, а не у будинку для догляду за літніми людьми, — він потягнувся за келихом. — Гільда була такою самою.

Упертою ? Дратівливою ?

— Вона померла там, де хотіла, — сказав чоловік, — удома, у власному саду.

— Мені це здається сумним, що вона пролежала там усі ті дні, поки її не знайшли.

— Упевнений, що мене чекає така ж доля. Мій внучатий племінник, вірогідно, знайде мій старий скелет, що сидітиме у цьому кріслі.

— Це жахлива думка, Генрі.

— Це наслідки схильності до усамітнення. Ви живете сама і маєте розуміти, що я маю на увазі.

Вона подивилась у свій келих.

— Це не був мій вибір, — промовила Джулія, — мій чоловік покинув мене.

— Чому? Ви справляєте враження доволі приємної молодої жінки.

Доволі приємної. Авжеж, від таких чоловіки і тікають. Його зауваження мимоволі образило її, і Джулія навіть розсміялася. Але десь у глибині цього сміху зачаїлися сльози. Вона нахилилась уперед і поклала голову на руки, намагаючись