Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— О, звісно. Будинок Гільди, — на подив Джулії, він пішов геть. Його ціпок стукав дерев’яною підлогою, — зведено тисяча вісімсот вісімдесятого року, — крикнув чоловік з іншої кімнати, — для моєї пращурки на ім'я Маргарет Тейт Пейдж.

Джулія пішла за Генрі до кухні, яка мала такий вигляд, наче її не ремонтували років сімдесят. Шафки мали прошарки бруду, що глибоко в'ївся, а пічка була заляпана жиром, наче вкрита засохлими спагеті під соусом. Він понишпорив у холодильнику і витяг звідти пляшку білого вина.

— Будинок переходив у спадок від покоління до покоління. І кожне додавало свого мотлоху, як і Гільда, — вів далі старий, укручуючи штопор у корок. — Ось чому ми отримали такий скарб у вигляді документів. Увесь цей час будинок належав нашому роду, — корок вистрибнув з пляшки, і чоловік подивився на Джулію, — а тепер перейшов до вас.

— Кістки у моєму саді, імовірно, давніші, ніж було зведено будинок, — сказала вона. — Це припустила антропологиня з університету. Могила старша за будинок.

— Може бути, може бути, — він витяг з шафки два винні келихи.

— Те, що ви знайшли у тих ящиках, не розкаже нам нічого про ті кістки.

А я просто марную тут свій час.

— Як ви можете таке казати? Ви навіть ще не бачили тих паперів, — він наповнив келихи і подав один їй.

— Чи не зарано пити о такій годині? — запитала Джулія.

— Зарано? — він фиркнув. — Мені вісімдесят дев'ять років, і я маю чотириста пляшок чудового вина у своєму підвалі, кожну з яких маю намір прикінчити. Я більше турбуюсь, що тепер запізно починати пити. Тож, будь ласка, приєднуйтесь до мене. Пляшка завжди смакує краще, коли п’єш у компанії.

Вона взяла келих.

— То про що ми щойно розмовляли? — спитав Генрі.

— Жіноча могила старша за будинок.

— О, — він підхопив свій келих і почовгав назад у бібліотеку, — цілком вірогідно.

— Але я все ще не розумію, як те, що в цих ящиках, розповість мені про її особу.

Він порився у паперах на столі і витяг один, який поклав перед Джулією.

— Ось, міс Гемілл. Це ключ до розгадки.

Вона поглянула на рукописний лист, датований двадцятим березня тисяча вісімсот вісімдесят восьмого року.

Люба Маргарет!

Я дякую вам за щирі співчуття, які ви висловили з приводу смерті моєї милої Амелії. Це була найважча зима для мене через те, що чи не кожного місяця я бачив, як черговий старий друг помирає від хвороб чи віку. Тепер з великим пригніченням я усвідомлюю, як швидко спливають мої останні роки.

Я розумію, що це може бути останньою можливістю звернутися до важкої теми, яку я мав би підняти вже давно. Мені не варто було про це говорити, бо я знаю, що ваша тітка вважала за краще приховувати це від вас...

Джулія підняла погляд.

— Це написано тисяча вісімсот вісімдесят восьмого, що набагато пізніше, ніж було поховано кістки.

— Читайте далі, — сказав старий. І вона читала, доки не дійшла до кінця.

Тепер уже пізня година, а після настання ночі очі старої людини недовго можуть лишатись розплющеними. Тож зараз я додаю газетну вирізку, про яку йшлося вище. Якщо ви не маєте бажання дізнатися більше, будь ласка, дайте мені знати, і я ніколи більше про це не згадаю. Але, якщо вам цікаво дізнатися більше про своїх батьків, то я знову візьму перо за найближчої нагоди. І тоді ви дізнаєтеся цю історію, правдиву історію вашої тітки та Вестендського Женця.

З найкращими побажаннями

О. В. Г.

— Ви розумієте, хто такий О. В. Г.? — спитав Генрі. Його очі, збільшені лінзами окулярів, світилися від захвату.

— Телефоном ви сказали мені, що це був Олівер Венделл Голмс.

— А ви знаєте, ким він був?

— Він був суддею, так? У верховному суді.

Генрі роздратовано зітхнув.

— Ні, то був Олівер Венделл Голмс молодший, син! А цей лист від Венделла старшого. Ви мали чути про нього.

Джулія насупила брови.

— Він був письменником, чи не так?

— Це все, що ви про нього знаєте?

— Вибачте. Але я викладаю не історію.

— Ви викладачка? З якого предмету?

— Я вчителька третього класу.

— Навіть вчителька третього класу має знати, що Олівер Венделл Голмс старший був не просто літературним діячем. Так, він був поетом, прозаїком і біографом. Також він був викладачем, філософом і одним із найбільш впливових людей у Бостоні. Але була ще одна річ. З огляду на роль, яку вона відіграла для людства, найважливіша річ з усіх.

— То що це?

— Він був лікарем. Одним із найбільш видатних лікарів того часу.

Джулія поглянула на лист з більшою цікавістю.

— Тож це має історичну цінність.

— А Маргарет, якій адресовано листа, — це моя прапрабабуся, докторка Маргарет Тейт Пейдж, яка народилась у 1830 році. Вона була однією з перших жінок— лікарів у Бостоні. Це її будинком ви тепер володієте. У 1880 році, коли зведено її будинок, їй мало бути сорок років.

— Хто ця тітка, про яку він пише у листі?

— Гадки не маю. Я взагалі нічого про неї не знаю.

— А чи є інші листи від Голмса?

— Я сподіваюсь, ми знайдемо їх тут, — він оглянув купу ящиків, складених коло обіднього столу, — я передивився ці шість. Повний безлад, жодного порядку. Але це історія вашого будинку, міс Гемілл. Це залишили люди, які у ньому жили.

— Він писав, що додає газетні вирізки. Ви їх знайшли?

Генрі підняв