Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

Вона зійшла з судна і гадки не мала, де опинилася. До будинку Генрі Пейджа треба було пройти трохи більше кілометра від острівного порту. Він би назвав це «чудова літня прогулянка». Але у такому густому тумані цей шлях увижався вічністю. Джулія трималася ближче до узбіччя, щоб не бути збитою машинами, що проїздили повз, і відходила у бур’ян, коли чула звук автівки, що наближається.

«То ось яке літо у штаті Мен», — подумала вона, тремтячи у шортах і сандаліях. Десь чувся спів пташок, але їх не було видно. Усе, що вона бачила, був асфальт під ногами і бур’яни обіч дороги.

Раптово перед нею виникла почтова скринька. Геть іржава, на додачу до кривого стовпчика. Придивившись краще, Джулія змогла розібрати лише одне вицвіле слово на її боку: «СТОУНГЕРСТ».

Будинок Генрі Пейджа.

Односмугова ґрунтова дорога підіймалася густими хащами, де кущі та низько опущені гілки тягнулися, наче лапи з пазурами, щоб подряпати будь-яку машину, що заїде сюди. Що далі вона йшла, то більш некомфортно почувалася на цій безлюдній дорозі, на цьому вкритому туманом острові.

Будинок зринув так неочікувано, що Джулія зупинилась і витріщилась на нього, наче зустріла звіра, який загрозливо визирав із туману.

Будинок був із каміння та дерева, яке з роками стало відблискувати сріблом на солоному повітрі. Хоча Джулія і не бачила океану, але знала, що він поруч, бо чула шум хвиль, що билися о скелі, та крики мартинів, які кружляли над головою.

Жінка піднялася потертими гранітними сходами на ґанок і постукала у двері. Містер Пейдж казав їй, що буде вдома, але ніхто не відчиняв. Вона змерзла, не маючи з собою куртки, і не мала куди піти, окрім поромної переправи. Засмучена, Джулія лишила сумку на ґанку і пішла навколо будинку на заднє подвір’я. Якщо Генрі не було вдома, вона принаймні огляне його маєток, якщо тут, звісно, є на що дивитись.

Вона пішла кам’яною стежкою до саду позаду будинку, який геть заріс чагарниками та сухим бур’яном. Хоча сад відчайдушно потребував уваги садівника, Джулія зауважила, що це була мальовнича місцина. Вона побачила вкриті мохом сходи, які спускалися кудись у туман, і низькі кам’яні мури, що оточували ряди квітників, облаштованих один нижче одного. Спокушена шумом прибою, Джулія почала спускатися сходами, минаючи хащі чебрецю та котячої м’яти. Море мало бути вже поруч, і вона з кожним кроком очікувала побачити проблиск води.

Джулія зробила ще один крок, і її нога провалилась у порожнечу.

Зойкнувши, вона спробувала відскочити і боляче впала задом на сходи. Якусь мить витріщалась униз, на скелі, до яких було не менше п’яти метрів і між якими ворушився туман. Аж тепер вона помітила вивітрений ґрунт з обох боків і оголене коріння дерева, яке стирчало з крихкого скелястого обриву.

Дивлячись униз на море, вона подумала: «Я могла вижити при падінні, але все одно б недовго протрималася у крижаній воді».

На тремтячих ногах Джулія поверталася до будинку, увесь час страхаючись, що скеля може знов обвалитися, потягнувши її вниз разом із собою. Вона майже піднялась нагору, коли побачила чоловіка, що очікував на неї.

Він стояв сутулий, скривленою рукою стискаючи ціпок. Телефоном голос Генрі Пейджа звучав літнім, але цей чоловік був дуже старий. Волосся було біле, як туман, очі мружилися крізь окуляри у металевій оправі.

— Ці сходи небезпечні, — сказав він, — щороку новий обвал. Ґрунт нестійкий.

— Так, я помітила, — відповіла Джулія, захекана від швидкого руху сходами.

— Я Генрі Пейдж. А ви, гадаю, міс Гемілл.

— Сподіваюсь, нічого страшного, що я тут роздивилася. Доки вас не було вдома.

— Я був удома весь час.

— Ніхто не відчинив двері.

— Гадаєте, я можу так просто збігти сходами? Мені вісімдесят дев’ять. Наступного разу спробуйте трохи почекати, — він повернувся і пішов кам'яною терасою до великих скляних дверей, — проходьте. Я вже поставив охолонути пляшку чудового білого совіньйона. Хоча така прохолодна погода, як сьогодні, радше вимагає червоного.

Джулія пішла за ним до будинку. Коли вона увійшла крізь відчинену половину скляних дверей, то подумала, що це місце таке ж стародавнє, як і його володар. Усередині пахло пилом і старими килимами.

І книжками. У кімнаті, яка виходила вікнами на море, тисячі книжок було втиснуто у полиці, які височіли до самої стелі. Велетенський камін повністю займав одну зі стін. Хоча кімната була величезною, але туман, що сунув з моря, робив її темною і такою, що могла б викликати клаустрофобію. До того ж десятки коробок було складено у центрі кімнати довкола масивного дубового обіднього столу.

— Тут кілька ящиків Гільди.

— Кілька?

— Ще пару десятків унизу в підвалі. Я їх навіть ще не торкався. Можливо, ви б змогли підняти їх сюди, бо мені з цим ціпком важкувато буде впоратися. Я прохав свого внучатого племінника про це, але він увесь час зайнятий.

А я ні?

Він стукнув рукою по обідньому столу, де вміст однієї з коробок було розсипано на побитій стільниці.

— Як ви бачите, Гільда полюбляла збирати мотлох. Ніколи нічого не викидала. Коли живеш так довго, як вона, по собі залишаєш дуже багато речей. Проте саме ці, виявилось, дуже цікаві. Але вони у повному безладі. Хлопці, яких я винайняв, щоб перевезти крам, просто покидали їх у коробки абияк. Ці старі газети датовані від 1840 до 1910 року без якогось хронологічного порядку. Б’юсь об заклад, що десь там знайдуться і більш старі, але нам треба відкрити всі коробки, щоб їх знайти. На це може піти кілька тижнів.

Поглянувши на випуск «Щоденних оголошень Бостона» за десяте січня тисяча вісімсот сорокового року, Джулія раптом усвідомила той факт, що він використовує займенник «ми». Вона поглянула на старого.

— Вибачте, містере Пейдж, але я не планувала залишатися тут так довго. Чи не могли б ви просто показати мені, що знайшли стосовно мого