Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

приборкати емоції. Чому це трапилось зараз, чому тут — у присутності цього ледве знайомого чоловіка. За всі ці місяці, відколи пішов Річард, вона не плакала жодного разу, вражаючи всіх своєю стійкістю. Тепер вона вже не могла стримувати сльози, хоча і намагалась це зробити, але тіло її почало здригатися. Генрі не вимовив ані слова і не робив спроб заспокоїти її. Він просто розглядав її, як розглядав ті старі газети, наче цей спалах був для нього чимось новеньким і тому цікавим.

Вона витерла обличчя і різко підвелася.

— Я приберу тут, — сказала Джулія, — а потім, гадаю, мені краще піти спати.

Вона зібрала посуд, який залишився після вечері, і вирушила до кухні.

— Джуліє, — покликав Генрі, — як його ім’я? Вашого чоловіка.

— Річард. Але він мій колишній чоловік.

— Ви все ще кохаєте його?

— Ні, — м’яко відповіла Джулія.

— То чому ж, чорт забирай, ви через нього плачете?

Такий уже був Генрі, завжди намагався вхопитися за суть.

— Бо я ідіотка, — відповіла вона.

Десь у будинку задзвенів телефон.

Джулія чула, як Генрі прочовгав повз двері її спальні, стукаючи своїм ціпком. Хто б то не був, але вони знали, що йому знадобиться час, щоб дістатися телефону, бо дзвоник пролунав більше десяти разів, перш ніж чоловік нарешті підняв слухавку. Слабко почулося, як він відповів: «Алло». Потім, через кілька секунд: «Так, вона зараз тут. Ми розбирали коробки. Чесно кажучи, я ще остаточно не вирішив».

Вирішив що? З ким він розмовляв?

Вона намагалася розчути його наступні слова, але Генрі став говорити тихіше, і все, що вона могла чути, було лише нерозбірливим буркотінням. Невдовзі його голос замовк, і вона чула лише море за вікном і скрип та тріск старого будинку.

Наступного ранку, при денному світлі, той дзвінок уже не здавався таким обурливим.

Джулія злізла з ліжка, натягнула джинси та свіжу футболку і підійшла до вікна. Сьогодні також жодних краєвидів. Принаймні туман здавався ще густішим і так щільно спресованим, що вона подумала, якщо висунути руку у вікно, то вона потрапить у щось на кшталт сірої цукрової вати.

«Я подолала такий шлях сюди, у Мен, — подумала Джулія, — і навіть не бачила моря».

Почувся різкий удар у її двері, і вона здригнулася.

— Джуліє, — погукав Генрі, — ви вже прокинулись?

— Я щойно встала.

— Ви маєте негайно спуститися.

Його наполегливість змусила її, не зволікаючи, підійти до дверей і відчинити їх.

Генрі стояв у холі, його обличчя світилося від збудження.

— Я знайшов ще одного листа.

12

1830

Серпанок сигарного диму легкою завісою вкривав кімнату розтинів, приємний аромат тютюну приховував сморід трупів. На столі, де працював Норріс, лежав труп з розрізаною грудною клітиною, відрізане серце та легені смердючою купою були скинуті у цеберко. Навіть холодне приміщення не було здатне уповільнити процес розкладання, яке вже добряче торкнулося трупів, що прибули зі штату Нью-Йорк. Два дні тому Норріс спостерігав за розвантаженням чотирнадцяти діжок, в яких хлюпав соляний розчин.

— Я чув, що тепер ми будемо отримувати їх з Нью-Йорка, — сказав Венделл, коли їхня ланка з чотирьох студентів копирсалася у порожнині, по черзі заглиблюючи голі руки у крижану кишкову масу.

— Мало жебраків помирає тут, у Бостоні, — відповів Едвард. — Ми так ними опікуємося, що вони стали диявольські здорові. А коли вони помирають, до них не дістатися. У Нью-Йорку вони просто відкопують тіла з братських могил, і ніхто ні про що не питає.

— Не може бути! — вигукнув Чарльз.

— Вони мають два типи ям для поховань. Друга яма для непотребу — трупів, які ніхто не шукатиме, — Едвард поглянув на їхнього небіжчика, на чиєму сірому обличчі багаторічні злидні залишили безліч зморшок і шрамів. Колись зламана ліва рука неправильно зрослася. — Можу з упевненістю сказати, що цей був з другої ями. Якийсь старий ірландський волоцюга, вам не здається?

Їхній наставник, доктор С’ювол, прогулювався прозекторською між столами з трупами, де юнаки працювали у ланках по четверо.

— Я хочу, щоб ви завершили видалення внутрішніх органів сьогодні, — наставляв їх доктор, — вони швидко псуються. Залиште їх на довше, і навіть ті з вас, хто вважає свої шлунки міцними, не зможуть витримати сморід. Куріть скільки завгодно сигар, пийте досхочу віскі, але я гарантую, що сморід кишечника, який розкладається вже тиждень, уразить найстійкішого з вас.

«А найслабший з нас уже має проблеми», — подумав Норріс, поглянувши через стіл на Чарльза, бліде обличчя якого було обвито димом від сигари, якою він несамовито пихтів.

— Ви вже роздивились органи на їх місцях, а також на власні очі побачили приховані деталі цього дивовижного механізму, — сказав С’ювол. — У цій кімнаті, джентльмени, ми розкриваємо таємницю життя. Ви робите це, коли розбираєте шедевр Божий, вивчаєте його майстерність, спостерігаєте за кожною частиною, розташованою у належному місці, — він зупинився біля столу Норріса і перевірив органи, що були у відерці, витягаючи їх голими руками.

— Хто з вас робив резекцію серця та легенів? — спитав доктор.

— Я, сер, — відповів Норріс.

— Непогано, краще з усього, що я сьогодні бачив у цій кімнаті, — С’ювол поглянув на юнака. — Ви вже робили це раніше, я гадаю.

— На фермі, сер.

— Вівцям?

— І свиням теж.

— Мушу визнати, ви добре володієте скальпелем, — С’ювол подивився на Чарльза. — А ваші руки досі чисті, містере Лекевей.

— Я... я вважав за краще, щоб інші розпочали.

— Розпочали? Вони вже покінчили з грудною клітиною і перейшли до черевної порожнини, — доктор подивився на труп і скривився. — Судячи зі смороду, він швидко псується. Він