Читати книгу - "Нотатки відлюдника, Артур Сіренко"

Я дивився в порожнечу стіни і думав лише про одне: «Вони вбили Василя Стуса! Найкращого поета сучасності… За його прекрасні вірші… І тепер бояться, що про це дізнаються – чи вже дізналися всі, в тому числі студенти. І серед студентів можуть бути акції протесту, непокори, самоспалення. Вони злякались цього і вирішили залякати, виявити потенційних ініціаторів протестів. Я у них в списках «політично неблагонадійних» ось і вирішили мене «опрацювати»… Зараз, можливо, в цю ж мить ведуться допити інших студентів, проходять арешти, затримання… Мені кінець, але це вже немає ніякого значення. Вже ніхто не буде писати неймовірні вірші про круговерть трипільських сонць… Немає в живих Василя Стуса…» У свідомості зазвучали вірші:

Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край не верне:
йому за трумну пітьма кам’яна.
Як тяжко нагодитись і піти,
тамуючи скупу сльозу образи,
радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край – то царство німоти…

Допит тривав, знову задавали ті самі питання на які я вже просто не реагував. Раптом мій «інквізитор» підвівся і сказав, що йому треба зателефонувати. Вийшов і через кілька хвилин зайшов. Став серед кімнати у якійсь урочистій позі і сказав:

- Ми знайшли, хто виготовив бомбу. Ви вільні. У ваших інтересах про нашу сьогоднішню розмову нікому не говорити!

Я ще подумав: «Теж мені Володя Шарапов… Що-що, а цього я обіцяти тобі не буду…» Я направився до виходу.  Але озирнувся. Він дивився на мене з якимось дивним виразом обличчя і з якоюсь єхидністю в голосі спитав:

- І це все завтра буде відоме у Мюнхені???
- Я цього не говорив…

Я йшов по вулицях осіннього Києва, одцвітали на клумбах парку жоржини, топтали асфальт збайдужілі кияни. А я йшов і думав: «Немає більше Василя Стуса…»

(Написано на основі реальних подій вересні 1985 року.)