Читати книгу - "Нотатки відлюдника, Артур Сіренко"

                          «…І вже не святкує тіло
                                Роковини суму свого…»
                                                                  (Ганна Ахматова)

Молодість – час гострого сприйняття елементів буття, часточок світу і часу. Нехай досвід мізерний, самовпевненість - безмежна і ми в ту пору любимо помилятись, але… В тому гострому сприйнятті подій, явищ і слів ми буваємо ближчі до істини ніж в роки, коли наші келихи повні мудрості і сивина дарує спокій і зваженість вчинків.

Як і всі молоді люди, я, в час коли мені було ледве більше двадцяти закохувався бурхливо. Несамовито. Кров кипіла як вода в чайнику на вершині гори, світ здавався безмежним дивом, а люди шукачами істини.

Я познайомився з нею в студентській бібліотеці. Якось підвів очі втомившись від студіювання грубезного тому і зрозумів, що треба знайомитьсь саме з нею, вже і негайно. Не те, щоб вона була красунею, зовсім ні. Просто, щось зачепило. Тут не працює логіка. Тут діє щось настільки глибинне і давнє, пояснити вчинки – бодай свої – неможливо. Це був, по суті мій перший роман – перша взаємна закоханість. До того якось з дівчатами «не клеїлось», а потім армія… Сів поруч, поцікавився, чому крім Догеля вона вивчає зоологію по цій занадто об’ємній книжці, слово за словом, крім того вчились ми на одному факультеті і наступного дня ми зустрілися в місті, пішли в кінотеатр – дивились фільм - я вже не пам’ятаю який – здається «Сальвадор» Стоуна – хоча, ні. Він з’явився в прокаті пізніше. А це була весна 1986 року. Схоже, почуття було взаємним – зустрічались майже щодня і любили до пізньої ночі тинятися Києвом розмовляючи про все на світі – від причин флуктуацій ентропії у Всесвіті до методів приготування кави. Цілунки паморочили голову, світ видавася круговертю див.

Якось у вихідний день вирішили для початку відвідати музей Західного і східного мистецтва – колишній музей Ханенка. Картини геніїв пензля розглядали довго і зачаровано, пошепки обмінюючись враженнями. Особливо нас вразила картина Луіса Моралеса «Молитва святого Франциска Асізського». Під враженням побачено ще довго блукали по місту і говорили про ренесанс, про європейське середньовіччя, про хрестові походи як романтичне божевілля суспільства в епоху примату особистості, сперечалися про витоки європейської культури. Дійшли до висновку, що Данте зовсім не був першим поетом доби відродження – він був людиною, що втілила в своїй свідомості вершину середньовічної думки, довела середньовічний світогляд до логічного завершення вибудувавши його уявний світ в якому в центрі був сатана, і реальний світ був тільки колами інферно, і потойбіччя було таким же матеріальним як інквізиція. І епоху готики аж ніяк не можна назвати проторенесансом – це був апогей середньовіччя – його темна вершина, і в пеклі тої страшної епохи занепаду лицарства народжувався, виплавлявся, гартувався новий світ і новий час. Просто Італії якось вдалось оминути темряву європейського світогляду XIV століття і перестрибнути з раннього середньовіччя з його романською архітектурою одразу в проторенесанс. А решта Європи ще довго блукала манівцями столітніх війн. І що протестантизм не був якимось чужорідним елементом в ренесансі чи навіть як вважали деякі мислителі «антиренесансом» - це було саме втілення ідеї величності людини, що могла спілкуватися з Богом безпосередньо, а значить і пізнати Бога. І Бог в лютеранстві виступав як універсальний першопочаток, «провидіння», а не як містична особистість середньовіччя.

Поступово тема розмови якось ковзнула від старої до сучасної Європи і тогочасних пацифістських та лівих рухів. Раптом я почув: «А мій тато – комуніст. Він сказав якось, що сучасні французькі комуністи - вони вже не червоні, а рожеві…» Це на мене не справило особливого враження. Я прекрасно розумів, що тодішні комуністи чітко ділились на чотири категорії: ті, що справді вірили в досконале суспільство і щиро були переконані, що воно справді будується (таких було мало, це були фанатики і то доволі неприємні, від них можна було чекати чого завгодно, але з ними хоча б можна було дискутувати), ті, що вступали в партію заради кар’єри (таких було більшість, і це були найбільш небезпечні – вони могли піти на будь-який злочин якщо це було потрібно «начальству»), ті, що вступили в партію «за компанію» (всі вступають і я теж, це була сіра інертна маса яка могла змінити погляди будь-коли) і, нарешті, ті, що вступали в партію заради боротьби з нею. Серед таких траплялися і мої однодумці – я був цього певен. Так, що її тато міг належати до будь-якої категорії.

Ми продовжували говорити як раптом вона згадала про одну важливу справу: «Ой, мені ж треба в аптеку зайти, обіцяла дідусю ліки пошукати – у нас в місті в аптеках таких немає. Який в мене дідусь! Ти не знаєш мого дідуся, колись я тебе з ним познайомлю, він герой, він ще до війни тут в НКВД служив…» Далі я вже нічого не чув.

У мене в очах потемніло, світ посірів, втратив звуки і кольори. Перед очима пронеслись моторошні видива. 1937 рік. З подвір’я колишнього інституту шляхетних дівчат виїжджають вантажівки вкриті брезентом. Крізь щілини в дошках капає якась бура рідина на київську бруківку. Машини прямують в напрямки до Биківні, де в лісі за зеленим парканом вже вириті траншеї, де будуть зариті тіла розстріляних, і вантажівки їх везуть і везуть – вдень і вночі… А в підвалах теперішнього «Жовтневого палацу» - того страшного будинку, де нині влаштовують концерти, працює конвеєр – ведуть і ведуть роздягнених людей і кожному з них «люди» в кітелях стріляють «наганів» в потилицю. А ось 1941 рік. Останні години совітської влади в Києві. Керівництво, командування, НКВД вже зрозуміло, що все втрачено і збирається тікати кинувши місто і армію напризволяще, вже наказуючи своїм агентам висадити в повітря заміноване місто разом з його жителями, але в цей же час через місто женуть в сторону Биківні колону червоноармійців під конвоєм. Вони вирвались з оточення, чудом пробились до «своїх», але зараз їх уже женуть - беззбройних, з обірваними нагородами і відзнаками як «зрадників Батьківщини» на розстріл. Їх ще встигнуть за ці години розстріляти і зарити в траншеї для мертвих, їм не судилось ні стати партизанами, ні полягти в бою. А ось Биківня нинішня – крізь лісовий мох і корені проступають людські кістки – і скільки їх там поховано ніхто не знає…