Читати книгу - "Казки, Олександр Гребьонкін"

- Цей невдячний хлопчисько так і не повернувся. Я звільнила його! Мені такий робітник не потрібний!

Стривожені й спантеличені крокували Марго та Нестор вулицею.

Між весняними дощами зі снігом часом несміливо виглядало сонце. Цього дня воно підсушило сірі вулиці.

Вони відвідали кафетерій «Іпопотамо», на вивісці якого зображено кумедна пика бегемота і замовили собі «латте».

Зробивши ковток ароматного напою, Марго висловила впевненість у тому, що квіткарка Канчелло навіщось ховає Роберто.

- У мене така сама думка, - сказав Нестор, відставлячи каву вбік. - Потрібно придумати спосіб нелегально проникнути в будинок квіткарки.

Марго замислилась.

– У мене є одна ідея. Правда вона здається нереальною і божевільною.

- Яка?

І Маргарита детально розповіла про свої сни, і як вона ставала птахом.

- Дивно, незвичайно, фантастично! – вигукнув Коломбо. – Звичайно, можна спробувати. Але ж…це небезпечно!

- Не турбуйся!

***

Цього вечора після вечері Марго вирішила трохи пограти.

- Чи не час вам купити свій інструмент? – сухо спитала господиня.

- Скоро, мабуть, я знайду собі новий дім, тоді рояль куплю, - відповіла Марго.

Хазяйка раптом злякалася, що Марго може залишити квартиру. Це була найкраща мешканка останнім часом. Вона займала кімнату її сина, і з нею нічого не відбувалося. Хазяйка вирішила втримати Марго.

- Вибачте мені, я була неправа. Звичайно, ви музикантка, вам потрібно підтримувати свій рівень, а тому грайте, скільки хочете.

Марго трохи повправлялася, а потім з хвилюванням перейшла на твори Скарлатті. Вона почала виконувати «Сонату до мінор».

Погравши ще якийсь час, вона пішла до своєї кімнати. Займалася лагодженням сукні, довго думала про Нестора, на обличчі її не танула посмішка.

Заснула не одразу - сьогодні сон не йшов до неї. Марго згадала, як сеньйор Адріан співав пісеньку.

Сонця коло золоте,

у-у, у-у,

За море поринає.

Місяць серед срібних зорь,

у-у, у-у,

Нам пісеньку співає.

Наспівуючи про себе цю пісеньку, Марго поступово почала засинати.

Про себе вона благала, щоб їй наснився знайомий сон зі світом квітів та трав і це сталося!

Опинившись у знайомій місцевості уві сні, Марго назбирала у лісі сухого хмизу, склала на пагорбі. Вона не переживала, що не взяла з собою сірників, просто клацнула пальцями – і вогонь запалав.

Довгий час вона оглядалася довкола – Арох не з'являвся. І раптом вона помітила вдалині вогонь і пішла до нього.

 Цього разу Арох сидів на березі моря. Він був у простому одязі і стежив за якимись рибальськими снастями.

- Вважатимемо що тебе привела до мене надзвичайно важлива справа, - сказав він, не зводячи очей з моря.

– Так воно і є. Любий Арохе, ти можеш мені допомогти?

- Мої можливості не безмежні, але все ж таки можна спробувати щось зробити.

Він повернув до неї своє стурбоване обличчя.

- Розкажи, що тебе мучить?

- Загубився один хлопчик – Роберто. У нього не вистачало грошей на заняття музикою, тож він пішов працювати до квіткарки Єлени Канчелло і зник. Мені потрібно поринути у квітник так, щоб ніхто не помітив.

- Добре. Я зрозумів тебе. Але ти маєш пам'ятати, що у вигляді птиці ти можеш перебувати не більше години. Інакше ризикуєш навіки залишитися птицею. І ще – на шляху ти побачиш багато різних істот. Невидимці можуть бути небезпечними. Відчуєш їх – тримайся від них подалі. А видимих ​​проси – деякі з них тобі можуть допомогти.

***

Арох відвів її в печеру в глибині лісу і виніс лотос.

Як і вперше, Марго заснула, а прокинулася в світі, що хитався, наче гойдалка.

Вона сиділа на гілці і лапи у неї були пташині. Руки поступово стали обростати пір'ям і перетворилися на крила. Ніс став подовжуватися і став дзьобом.

Вона швидко освоїлася і покинула гілку, пурхнувши над світом.

Птиця летіла у синюватому повітрі, помічаючи навколо себе тисячу невидимих ​​сутностей. Щоб триматися від них подалі, Маргарита знизилася над горбатими дахами міста. Флюгери різного виду весело крутилися під кольоровим вітром. Червоні, загнуті вгору дахи блищали від нічної вологи.

Стало досить холодно. Ось нарешті будинок Канчелло.

 Жовті ліхтарі освітлювали бруківку. Вона попросила одного із ліхтарів допомогти їй знайти шлях. І ліхтар зробив те, що він ніколи не робив: відокремившись від свого постаменту, він ковзав попереду.

- Я не знаю, як потрапити до будинку, - поскаржилася Маргарита.