Читати книгу - "Львів. Вишні. Дощі"

— Справді? — Юнак з нахаби в одну мить перетворився на ображеного цуцика. — Так шкода.

— Ой, мені теж, — підіграла дівчина, звабливо поводячи плечем.

— То, може, ви щось придумаєте? — Хлопець засукав рукава та покрутив червоний плетений браслет на руці.

З-під ліктя Юстини випірнула Дзвінка, штиркнула подругу у бік та по-змовницьки підморгнула парубкові.

— А ви гарно попросіть — то й придумаємо. Он Юстина у нас сама вишнівку готує: домашню, пальчики оближеш!

Дівчина відвоювала в коліжанки ляду та заперечно похитала головою:

— Не думаю, що зможу вам допомогти.

— А може, все-таки спробуєте? — Хлопець трусонув головою, і кілька пасем впало йому на очі.

Юстина подивилась в його очі і таки впіймалась — розчинилась в їх синій глибині. Страшенно закортіло торкнутися його волосся, спробувати на дотик гладеньку засмаглу шкіру…

— Мені здається, — мовила повільно, — вдома мала бути ще одна пляшечка. Якщо прийдете завтра, я вам принесу.

— Буду щиро вдячний. — Юнак взяв Юстинину руку, збираючись її поцілувати. Дівчина видерла долоню та вибігла у підсобку.

— Передайте їй, що я люблю, коли від мене бігають. Відчуваю себе мисливцем, — його зуби хижо зблиснули. — Мене Левком звуть. Бувайте здорові, дівчата, — хлопець хитро посміхнувся та вийшов з аптеки.

Почувши дзвоники, Юстина повернулась до ляди. До неї одразу підбігли коліжанки й засипали питаннями:

— Що це було? Хто це? Твій хлопець? Такий класний!

— Та що ви, дівчата, починаєте? — відмахнулась дівчина. — Просто турист. Робити йому нема чого…

— Простому туристові вишнівку з дому не носять, — багатозначно гмикнула Дзвінка.

— Ой, припини. То випадково вийшло! Сама ж мене здала йому з бебехами, сваха! — Юстина удавано грізно насупила брови. — Дивись, там на тебе вже жіночка чекає, а ти тут теревені розводиш. — Дівчина вщипнула за бочок товаришку та повернулась у підсобку. Опустилась біля столика з трилітровим слоїком з п’явками. Щоки палали, як несамовиті. Може, це він? Він думає про неї? Дівчина задерла рукав халату: так і є, шкіра була рясно вкрита сиротами.

Обернулась до вікна: дощ скінчився, тротуари грілися під сонцем, випарюючи вологу. Менш ніж за годину від нього не залишиться і сліду. Чоловік у світлій сорочці купував квіти у балакучої продавщиці. Юстина на мить замилувалась кольоровим багатством: ніжно-рожеві орхідеї, тендітні півонії, гортензії, сукуленти та жоржини кохалися в золотому промінні.

І чого так злякалася? Щоб вона — й від хлопців втікала, — та ніколи в житті! Що в ньому такого? Звичайний собі білявчик, так, гарний, так, надто гарний, однак — нічого особливого. Таких сотні вулицями Львова ходить і до дівчат заграє. Прислухалась до себе й похитала головою: не звичайний, зовсім не звичайний. Різкий запах часнику й цибулі хоч і затуляв собою світ, але дечого приховати не міг. Від дивного хлопця нічим не пахло. Може, не варто було з ним жартувати? Ох, доведе її язик, ой доведе…

— Юстино, винеси дві п’явки!

— Зараз!

Дівчина скривилась та потягнулась до слоїка. Думки про дивного відвідувача випарувались не згірше дощу. П’явок Юстина не любила й завжди намагалась уникати будь-якого контакту з ними. І вона була така не одна. Та після того, як повненькій Дзвінці набридло одній мити слизьких створінь, прийшла Марта та позбавила дівчат страху, одним рухом висипавши п’явок просто в підставлені долоні. Довелось на місці вчитися не боятись «кусючих лікарів», хоча побороти до них відразу дівчина так і не змогла.

— Хто буде дігтярну мазь робити? — запитала, зазираючи в журнал записів.

— Не я! — вигукнула Дзвінка.

— І не я, — повторила за нею Світланка.

— Добре вже, зроблю. З вас — сирник! Не запіканка, Дзвінко, а львівський сирник з родзинками!

— Домовились!

Юстина змішувала вазелінову основу з різким пахучим дьогтем та кисло зітхала: ніхто не любив робити мазі з такими інгредієнтами. Нарешті суміш була готова й викладена в баночку для відпуску. Дівчина переодягнулась та вийшла з аптеки, зачинивши за собою двері.

Небо знову затягнуло чорничними хмарами. Втомлений від задухи вітер вкинув жменю дрібних крапель у прозоре скло вітрини. Юстя з насолодою вдихнула свіже повітря на повні груди — дощ вона любила більше за спеку — та наштовхнулась на пильний погляд терпко-блакитних очей.

— Що ви тут робите?

— Тебе чекаю, — промовив Левко. Він стояв без парасолі, світле волосся кучерявилось від вологи.

— Ми з вами вже на ти? — Юстина обернулась: її зелена парасолька залишилась за дверима, а повертатись дуже не хотілось.

— Я з тобою — так. А ти — сама вирішуй.

Дівчина підняла над головою сумку та зійшла зі сходів.

— Ну ти й нахаба. — Вона спробувала оминути хлопця, але той заступив їй дорогу.

— Може, й нахаба, але знаю, хто ти.

— І хто ж?

— Мені досить просто знати, ніж промовляти вголос.

— Якийсь блаженний, чи що?

— Провести тебе додому?

— Дякую, сама дійду.

— Ну-ну, — кивнув Левко, відступаючи. — До завтра.

Юстина нічого не відповіла, втікаючи від дивного хлопця. От дав Бог вроди, а розуму — кіт наплакав. Посміхнулась сама собі. Такого кавалера їй точно не треба — він її лякав, тим більше, коли навколо стільки гарних парубків.

Дощ знову вщух: у Львові він завжди йшов дозовано — не більше й не менше ніж потрібно. У вечірньому місті було добре. Варто було обрати собі один з вузеньких провулків — і він ставав лише її на одненьку ніч. Відкривав свою таємницю, поховану під асфальтом кілька віків назад, весело підморгував очима одного з кам’яних велетнів, що застигли просто на даху.

Дівчина посміхнулась, підходячи до Порохової вежі на Підвальній. В густій тіні від пишної зелені у сквері «На валах» вже лунали солодкі ритми запальної музики. Кам’яна фортеця завжди їй подобалась — вона б залюбки там замешкала. Хоча тоді їй довелось би ділити вежу з її постійною жителькою — дівчиною-привидом, яка теж полюбляла танці.

Юстина дійшла до дерев’яного помосту, витягла шпильки з волосся, і воно розсипалось по спині золотим водоспадом. Втягнула носом густий аромат, в якому сплелись солодкаві, кислі й гіркі нотки: людей сьогодні зібралось чимало.

— Потанцюй зі мною! — До дівчини одразу підскочив чорнявий молодик.

Русявка швидко кивнула та дозволила собі розчинитись в чужих обіймах. Вечорами у Львові годилося тільки танцювати. Ніжно, але міцно притискаючись до партнера, шепочучи соковиті згубні слова на вушко, що солодким трунком п’янили серце й душу, розтікатися домашнім ожиновим вином, що, за легендами, дозволяло читати думки одне одного.

— А ти гаряча, — прошепотів хлопець Юстині на вухо. — Тільки один танець пробігли, а я вже так втомився.

— Втомився — то, може, прогуляємось?

— Прогуляємось, — сито