Читати книгу - "Озброєні, Террі Пратчетт"

— Цей Джонсон хоч раз розробив щось корисне?

— Що ж, він розробив декоративний набір для креслення для лорда Пасткуса Божевільного, — сказав Морква, коли вони пішли далі.

— І зробив усе правильно?

— Не зовсім. Хоча… ось цікавий факт: чотири сім’ї живуть у сільничці, створеній за його кресленнями, а його перчанку ми використовуємо для зберігання зерна.

Анґва усміхнулася. Цікавий факт. З Моркви просто перло цікавими фактами про Анк-Морпорк. Анґва відчувала неспокій через такі факти.

Прогулянка вулицею з Морквою була схожа на три екскурсії одночасно.

— А ось, — белькотів Морква, — Гільдія жебраків. Це найстаріша з гільдій. Мало хто це знає.

— Невже?

— Зазвичай вважається, що найстаріші — Гільдія дурнів та Гільдія найманців. Запитайте будь-кого. Вони скажуть, що «Найстаріша гільдія в Анк-Морпорку — це, звичайно, Гільдія блазнів або Гільдія найманців». Але це не так. Це зовсім молоді гільдії. А Гільдія жебраків існувала століттями.

— О, справді? — тихо мовила Анґва. За останню годину вона дізналася більше про Анк-Морпорк, ніж хотіла б знати будь-яка адекватна людина. У неї закралася підозра, що Морква до неї залицяється. Але замість звичних квітів чи шоколаду він дарує їй місто у подарунковій обгортці.

І, незважаючи на всі її найтонші інстинкти, вона відчувала ревнощі. До міста! Боги, я його знаю лише пару днів!

Причиною цього була його палка любов до міста. Здавалося, будь-якої миті він вибухне піснею на зразок «моє улюблене місто» або «я щасливий, що тут живу»; під час виконання таких пісень головним героєм усі перехожі танцюють на вулиці, дарують йому яблука і знову пускаються у танок, а десяток простолюдинок раптом синхронно демонструють дивовижні здібності до хореографії, і кожен веселий і доброзичливий, а не злісний егоїстичний убивця, яким він є насправді. Але проблема полягала в тому, що якби Морква зараз же почав пісню і пустився в танок, люди і справді до нього приєдналися б. Морква своєю харизмою міг вмовити групу кам’яних ідолів вишикуватися позаду нього і станцювати румбу.

— На головному подвір’ї є дуже цікава група стародавніх скульптур, — сказав він. — Серед них — статуя Джимі, Бога жебраків. Чудова статуя. Я тобі покажу. Вони не будуть проти.

Він постукав у двері.

— Не треба, — сказала Анґва.

— Та це не проблема…

Двері відчинилися.

Ніздрі Анґви спалахнули. Почувся запах…

Жебрак дивився на Моркву, вгору-вниз, вгору-вниз. Його рот відкрився.

— Нерівнахода Майкл, якщо я не помиляюсь? — як завжди весело і доброзичливо сказав Морква.

Двері ляснули.

— Не дуже привітно, — трохи потьмянів Морква.

— Щось смердить, чуєш? — сказав бридкий маленький голос звідкись поза Анґвою. Хоча вона не мала настрою помічати Гаспода, вона помітила, що киває. Хоча жебраки володіли цілим коктейлем запахів, другим за силою був запах страху, а найсильнішим був запах крові. Такий сильний запах, що їй захотілося скрикнути.

За дверима почулася група голосів, і двері знову відчинилися. Цього разу перед ними постав цілий натовп жебраків. Всі вони витріщалися на Моркву.

— Гаразд, ваша честь, — сказав той, кого Морква назвав Нерівнахода Майклом, — можете увійти. Звідки ви дізналися?

— Звідки ми дізналися щ… — почав Морква, але Анґва штурхнула його ліктем.

— Тут когось убили, — сказала вона.

— Хто вона? — запитав Нерівнахода Майкл.

— Молодший констебль Анґва. Вартова, — сказав Морква.

— Хар-хар, — підтакував Гаспод.

— Треба визнати, що Сторожа починає працювати оперативніше, — сказав Нерівнахода Майкл. — Ми знайшли бідолаху лише кілька хвилин тому.

Анґва відчувала, що зараз Морква розтуляє рот, щоб сказати: «Кого?» Вона знову штурхнула його ліктем.

— Краще відведи нас до нього, — сказала вона.

Він виявився…

…Якщо точно, то він виявився нею. У повній ганчір’я кімнаті на верхньому поверсі.

Анґва нахилилася над тілом, потім стала на коліна. Так принаймні було видно загиблу, а не лише ганчір’я. Звичайно, загибла не могла бути людиною. У людини зазвичай більше голови на плечах.

— Чому? — роздумувала вона. — Хто на таке здатен?

Морква повернувся до жебраків, що скупчилися біля дверей.

— Як звали загиблу?

— Петиція Невдаліс, — сказав Нерівнахода Майкл. — Вона була просто служницею королеви Моллі.

Анґва поглянула на Моркву.

— Королеви?

— Іноді вони називають головного жебрака королем або королевою, — сказав Морква. Він важко дихав.

Анґва натягнула на труп оксамитовий плащ.

— Просто служниця, — пробурмотіла вона.

Посередині підлоги було дзеркало в повний зріст, точніше, зараз стояла лише рама від дзеркала. Навколо нього блищало розбите скло. На підлозі також було скло з вікна.

Морква трохи покопався в них чоботом. На підлозі була канавка, в яку втиснулося щось металеве.

— Нерівнахода Майкле, мені потрібен цвях і щось довге, як струна, — дуже повільно і обережно сказав Морква. Він не зводив очі зі шматка металу. Здавалося, Морква готувався до того, що цей шматок зараз почне самостійно рухатися.

— Не думаю… — почав жебрак.

Морква простягнув руку, не повертаючи голови, і, без видимих зусиль, вхопив його за брудний комір.

— Струну, — повторив він, — і цвях.

— Слухаюсь, капрале.

— Решта з вас, ідіть геть, — сказала Анґва.

Вони поглянули на неї.

— Швидко! — крикнула вона, стискаючи кулаки. — І перестаньте дивитися на труп!

Жебраки зникли.

— Доведеться почекати, доки вони принесуть струну, — сказав Морква, трохи відсуваючи склянки. — Розумієте, її спочатку треба нажебрати.

Він витягнув ніж і обережно почав колупати ним дошки підлоги. Врешті-решт він розкопав шматочок металу, злегка сплюснутий через врізання у вікно, дзеркало, дошки підлоги та частини тіла. Петиції Невдаліс, які були задумані таким чином, щоб не демонструвати їх оточуючим.

Він покрутив цей шматок металу в руці.

— Анґво?

— Що?

— Звідки ти дізналася, що тут хтось помер?

— Я… у мене просто було передчуття.

Повернулися жебраки, настільки знервовані, що одну струну несли одразу вшістьох.

Морква забив цвях у рамку під розтрощеною шибкою і прикріпив до нього кінець струни. Він запхав ножа у підлогу і прикріпив до нього другий кінець струни. Потім він ліг на підлогу і прослідкував за напрямком струни.

— О боги.

— Що?

— Стріляли з даху оперного театру.

— Справді?

— Так.

— Це ж більше двохсот ярдів.

— Так.

— Гм… оце… увійшло у дубову підлогу аж на дюйм.

— Ви знали загиблу? Тобто ви були знайомі? — спитала Анґва і зашарілася.

— Не знав.

— Я думала, ви всіх знаєте.

— Вона була однією з тих, кого просто бачив на вулиці. Місто повне людей, яких можна просто бачити на вулиці.

— А навіщо взагалі жебракам слуги?

— Сонечко, невже ти думаєш, моє волосся саме себе отак гарно вкладає?

У дверях стояла примара. На її обличчі була маса болячок. У неї були бородавки, а у бородавок були власні бородавки, а у тих бородавок — власна рослинність у виді поодиноких волосинок. Здавалося, це була жінка, однак точно сказати