Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

— Нічого собі, — похвалив Мал.

Я зачудовано похитала головою.

— Як він це зробив?

— Хочете дізнатися мою таємницю? — поцікавився ззаду Ніколаї.

Ми обоє підстрибнули від несподіванки. Хлопець нахилився, перевів погляд зліва направо і голосно прошепотів:

— У мене до біса грошей.

Я закотила очі.

— Ні, чесно, — запротестував принц. — До біса грошей.

Ніколаї віддав портовим робітникам, котрі вже чекали на корабель, накази щодо ремонту і повів нашу пошарпану витріщену зграю до проходу в скелі.

— Заходьте всі, — запросив він.

Ми знічено з’юрмилися в прямокутній кімнатці. Скидалося на те, що стіни в ній із заліза. Ніколаї потягнув до себе ворота, закриваючи вхід.

— Моя нога, — похмуро буркнула Зоя, та ми всі так щільно притискалися, що незрозуміло було, кому вона жаліється.

— Що це таке? — запитала я.

Ніколаї опустив важіль, і ми хором заверещали, коли кімнатка вистрілила вгору, прихопивши з собою мій шлунок.

Рвучко смикнувшись, ми зупинилися. Мої нутрощі гупнулися назад у черевики, й ворота роз’їхалися. Ніколаї вийшов і склався навпіл від сміху.

— Мені це ніколи не набридне.

Ми якомога швидше висипали з коробки — всі, крім Давида, котрий затримався, щоб погратися з механізмом важеля.

— Обережніше там, — попередив Ніколаї. — Поїздка вниз іще труськіша, ніж нагору.

Женя схопила Давида за руку й витягла назовні.

— Святі, — вилаялася я. — Я вже й забула, як часто мені хотілося зарізати тебе.

— То я таки не втратив навичок? — Принц глипнув на Женю й тихенько запитав: — Що сталося з цією дівчиною?

— Довга історія, — ухилилася я. — Прошу, скажи мені, що тут є сходи. Я радше лишуся тут жити назавжди, ніж іще хоч раз зайду до тієї штуки.

— Авжеж, є сходи, але так на них розважитися не вдасться. І коли ти витягнеш себе нагору чи спустишся вниз на чотири поверхи достатню кількість разів, виявиться, що вже готова до чогось нового.

Я збиралася посперечатися, та, коли роззирнулася, слова застигли на язиці. Якщо ангар був дивовижний, то для цього місця просто слів бракувало.

Мені ще не доводилося бачити таке просторе приміщення — вдвічі, а то і втричі більше й вище, ніж Зала під куполом у Маленькому Палаці. Я зрозуміла, що це навіть не приміщення. Ми стояли на вершині гори, а кімната була видовбана в ній.

Тепер я збагнула, що саме бачила з палуби «Пелікана». Крижані пальці насправді були велетенськими бронзовими колонами, відлитими у вигляді людей і різноманітних створінь. Вони височіли над нами, утримуючи велетенські скляні шибки, за якими відкривався краєвид на хмарний океан унизу. Скло було таке прозоре, що виникало моторошне відчуття, наче стоїш просто неба і вітер, добряче дмухнувши, кине тебе в порожнечу під ногами. Серце шалено зайшлося в грудях.

— Дихайте глибоко, — порадив Ніколаї. — Це видовище спершу приголомшує.

У приміщенні було людно. Одні розбилися на групки за креслярськими столами й деталями якихось механізмів. Інші позначали ящики з продуктами на імпровізованому складі. Шматок території був відведений для тренувань: солдати билися на затуплених мечах, а гриші заклинали вітер або розкидали вогонь. Крізь скло я побачила, що в чотирьох напрямках від гори простяглися тераси — велетенські вістря, схожі на осі компаса: північ, південь, захід, схід. Дві з них призначалися для стрільби в мішень. Складно було не порівнювати їх з вологими усамітненими печерами Білого Собору. Тут усе іскрилося життям і на­дією. На всьому виднівся відбиток руки Ніколаї.

— Що це за місце? — запитала я, коли ми повільно пішли далі.

— Спершу була святиня для паломників, у дні, коли равканські кордони простягалися північніше, — пояснив принц. — Монастир Сан-Дем’яна.

Паморозяний Сан-Дем’ян. Це пояснювало звивисті сходи, які ми бачили згори. Лише віра чи страх могли примусити когось піднятися ними. Я пригадала сторінку про Дем’яна з «Історії Санктія». Він здійснив якесь диво поблизу північного кордону. Я була майже певна, що за це його до смерті забили камінням.

— Кілька століть тому тут зробили обсерваторію, — повів далі Ніколаї. Він тицьнув пальцем у приземкуватий латунний телескоп, що причаївся в скляній ніші. — Понад сто років вона була закинута. Я почув про неї під час Гальмгендської кампанії, але на пошуки знадобилося трохи часу. А тепер ми називаємо її просто Прядкою.

І тоді я збагнула, що бронзові колони зображують сузір’я: Мисливець із напнутим луком, Учений зігнувся над книжками, Троє Синів-дурників тулилися, намагаючись натягти на всіх одне пальто. Скарбник, Ведмідь, Жебрак. Острижена Діва вправно поралася з голкою, зробленою з кістки. Разом їх було дванадцять, кожне сузір’я — одна спиця в колесі Прядки.

Мені довелося закинути назад голову, аби подивитися на скляний купол над нами. Сонце сідало, і крізь скло я бачила, як небо наливається соковитою глибокою синявою. Примружившись, я могла роздивитися в центрі купола зірку з двана­дцятьма променями.

— Стільки скла, — прошепотіла я, в голові паморочилося.

— Але жодної паморозі, — зауважив Мал.

— Теплові трубки, — пояснив Давид. — У підлозі. А може, і в колони теж вмонтовані.

У приміщенні справді було тепліше. Досить прохолодно, щоб не хотілося знімати пальто чи шапку, але ногам у черевиках було комфортно.