Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

У п’ятницю був млинцевий день, а отже, ніхто не пропускав обід у шкільній їдальні, бо млинці були там єдиною їстівною стравою. Я знала, що Леслі ладна все віддати за млинці, тож я не дозволила їй залишитися зі мною в класі, де ми домовилися зустрітися з Джеймсом.

— Іди їсти, — сказала я. — Я розсерджуся, якщо через мене ти відмовишся від млинців.

— Але тоді нікому буде стояти на шухері. Крім того, мені хочеться докладніше дізнатися про те, що вчора сталося з тобою, Ґідеоном і зеленою канапою…

— Детальніше я вже, хоч заріж, тобі не розкажу, — відрубала я.

— Ну, тоді розкажи ще раз, це так романтично!

— Іди їсти млинці!

— Сьогодні ти обов’язково повинна взяти номер його мобільника, — сказала Леслі. — Це ж золоте правило: не цілуй хлопця, коли не знаєш номера його мобілки.

— Смачні, рум’яні млинці з яблуками… — докинула я.

— Але…

— Зі мною залишається Ксемеріус, — я показала на підвіконня, де сидів Ксемеріус і, нудьгуючи, жував гострий кінчик хвоста.

Леслі здалася.

— Ну, гаразд. Але нехай він навчить тебе сьогодні чогось потрібного. Нащо комусь уміти розмахувати указкою місіс Каунтер! А якщо тебе в такому вигляді хтось побачить, то миттю запроторить до психлікарні, подумай про це.

— Іди вже, — сказала я і випхала її за двері тієї миті, коли в кімнаті з’явився Джеймс.

Джеймс зрадів, що ми цього разу були самі.

— Ця веснянкувата нервує мене, постійно втручаючись. Вона геть мене не бачить.

— Причина цього… а-а-а… забудь.

— Чим можу тобі нині прислужитися?

— Я подумала, що ти міг би мені розповісти, як віталися на суаре у вісімнадцятому столітті.

— Віталися?

— Атож, віталися. Салют. Добрий вечір. Ну, ти знаєш, як вітають одне одного при зустрічі. І що при цьому роблять. Тиснуть руку, цілують руку, кланяються, присідають, як кажуть: світлість, ясновельможність, високість… усе так складно, й легко помилитися.

Джеймс надувся, як лопух на вогні.

— Не помилишся, якщо робитимеш те, що я говорю. У першу чергу я тобі покажу, як дама присідає перед кавалером, який має один із нею суспільний стан.

— Супер, — похвалив Ксемеріус. — Цікаво тільки, як Ґвендолін має дізнатися, яке суспільне становище цей кавалер посідає?

Джеймс втупився в нього.

— А це що таке? Ану, тпрусь! Геть звідси!

Ксемеріус скептично пирхнув.

— Як ти сказав?

— Ох, Джеймсе, — мовила я. — Придивися. Це Ксемеріус, мій друг… е-е-е… демон-горгулья. Ксемеріусе, це Джеймс, теж мій друг.

Джеймс витягнув із рукава носовик, і я відчула запах конвалій.

— Хай там що… він повинен піти. Він нагадує мені, що я страшенно марю, марю гарячково, а проте маю вчити невиховану дівчинку хороших манер.

Я зітхнула.

— Джеймсе, це не маячня, коли ти нарешті зрозумієш? Двісті років тому в тебе, напевно, і була лихоманка, але потім ти… загалом, ти і Ксемеріус… ви обоє…

— …померли, — завершив Ксемеріус. — Якщо бути точним, — він схилив голову на плече. — Це ж правда. Що ти ходиш коло та навколо?

Джеймс обмахнувся носовичком.

— Нічого не хочу чути. Коти не вміють розмовляти.

— Я що, схожий на кота, ти, привиде дурний? — розсердився Ксемеріус.

— Ще й як схожий, — сказав Джеймс, не дивлячись у його бік. — Хіба що вуха… І роги… І крила. І дивний хвіст. Ох, ненавиджу це гарячкове марення!

Ксемеріус встав перед Джеймсом, широко розставивши лапи, і люто бив хвостом.

— Ніяке я не марення. Я — демон, — сказав він і від збудження вихлюпнув добрячий потік води. — Могутній демон. Викликаний магами і будівельниками в одинадцятому столітті за вашим часом у вигляді кам’яної горгульї охороняти вежу в церкві, якої давно вже немає. Коли багато століть тому пісковикове моє тіло було зруйновано, ось що від мене залишилося — даруйте на слові, тінь мого старого «Я». Ця тінь приречена блукати світами, поки не розсиплеться на порох, що, імовірно, триватиме кілька мільйонів років.

— Ля-ля-ля… я нічого не чую, — закотив очі Джеймс.

— Ти жалюгідний, — сказав Ксемеріус. — На відміну від тебе, я не маю вибору: я проклятий магами і засуджений на таке існування. Натомість ти можеш будь-якої миті перервати своє убоге існування привида і піти туди, куди йдуть люди, помираючи.

— Але я ще не вмер, поганий коте! — закричав Джеймс. — Я лише хворий і лежу в своєму ліжку з гарячковим маренням. І якщо ми зараз не змінимо тему, я піду геть!

— Гаразд-гаразд, — мовила я, витираючи калюжу, що зробив Ксемеріус, губкою, якою зазвичай стирали крейду з дошки. — Давайте продовжимо. Присідання перед кавалером рівного суспільного стану…

Ксемеріус похитав головою й майнув над нашими головами до дверей:

— Я постою на шухері. Буде незручно, якщо хтось застукає тебе, коли ти присідатимеш.

Перерви не вистачило, щоб вивчити всі присідання, що мені хотів показати Джеймс, але, врешті-решт, я навчилася присідати в трьох різних варіантах і дозволяти цілувати свою руку. (Я дуже раділа, що нині про цей звичай забули.) Коли

в клас почали один по одному повертатися мої однокласники, Джеймс, уклонившись, розпрощався, але я встигла йому пошепки подякувати.

— Ну? — спитала Леслі.

— Джеймс вважає Ксемеріуса дивним котом зі свого марення, — повідомила я їй. — Можу тільки сподіватися, що те, чого він мене навчив, не спотворено його гарячковою фантазією. Якщо це так, то можна вважати, що я вже знаю, що робити, коли мене відрекомендують герцогу Девонширському.

— О, чудово, — сказала Леслі. — І що ти зробиш?

— Глибоко й надовго присяду, — сказала я. — Майже так само надовго, як перед королем, але довше, ніж перед маркізом або графом. Власне, це як раз плюнути. Поза цим, треба мило подавати поцілувати руку і при цьому посміхатися.

— Ти подумай — Джеймс у чомусь став у пригоді! Ніколи б не повірила. — Леслі схвально оглянула класну кімнату. — Ти всіх вразиш у вісімнадцятому столітті.

— Сподіваюся, — сказала я.

Решта занять не зіпсувала мені настрою. Шарлотта