Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Замок у хмарах, Керстін Гір 📚 - Українською

Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Замок у хмарах" автора Керстін Гір. Жанр книги: 💙 Детективи / 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 82
Перейти на сторінку:
до ліжка і схопила шапочку. 

— А тепер летіти блискавкою, щоб твоя смерть, маленьке соболя, була не даремною, — сказала я. І саме в цей момент помітила, що в кімнаті я не сама. 

12

Хтось заховався за шторою. І то не дуже вправно. З-за неї виглядала частина плеча, одягненого в чорне. 

На мить я задумалася над тим, чи не втекти разом із соболиною шапочкою, ніби нічого не помітила. 

Але тут злодій вийшов зі своєї схованки й широко мені посміхнувся. 

Це був Трістан. І, поки я хапала ротом повітря, він тихо розсміявся. 

— Добре, що це ти, — сказав він. — А то я вже подумав, що це готельний злодій. 

Спринт із двору до номера у важезних чоботах і страх забрали в мене всі сили. Єдине, що я ще могла, це розгублено прошепотіти: 

— Прошу, скажи, що я помиляюся і ти не вдерся сюди! 

Та це, мабуть, найдурніше, що можна було сказати в такій ситуації. 

— Ну, я б не назвав це «вдертися», — сказав Трістан невимушеним тоном. — Вікно було відчинене. І я собі подумав, що це якраз добра нагода перевірити одну свою теорію. Але ти що тут робиш? 

— Я повинна цю соболеву… Що за теорію? 

Я взагалі не могла поскладати свої думки бодай у якийсь порядок. Що, заради Бога, робити, якщо ти заскочив гостя, який удерся в чужий номер, на гарячому? Що… допоможіть! Що б зробив Ісус? Що б зробила… панна Мюллер? Непомітно вийти в коридор і притишеним голосом гукнути: «Тримайте злодія»? 

Навіть коли злодій, можливо, зовсім не злодій, а той, хто все сприймає як розвагу, любить дряпатися по фасадах і зводити бідолашних практиканток із розуму? 

Мої дві хвилини добігали кінця. Я ніби у сповільненій зйомці чула, як спливали останні секунди. А в моїй голові роїлись якісь абсолютно безглузді думки, і я й далі витріщалася на Трістана. 

— Окей, — випалила я. — Я мушу віднести цю прокляту шапку, а ти зараз же звідси звалюєш, поки тебе не розстріляв охоронець. Через п’ять хвилин я чекатиму на тебе там, де ми вперше побачились. І якщо ти мені не поясниш нормально, що тут робив, я змушена буду повідомити про цей випадок. 

Не дочекавшись від Трістана ніякої реакції, я побігла геть. Можливо, це було не найправильніше, що я могла зробити, та в будь-якому разі краще, ніж далі просто безглуздо стояти й роздумувати, поки збігав час. 

Усе по черзі. Завжди все по черзі. 

Я захлопнула за собою двері, збігла сходами вниз через бальний зал і поспішила попри кімнату консьержа та рецепцію на площу перед готелем. Попри те що я за ці хвилини ніби постаріла, так виглядало, що мене тут ще ніхто не шукав. Дивним чином минуло всього лише три хвилини. Єгорови саме сіли в сани та зручно вмостилися під шерстяним покривалом. 

— Погляньте! — Роман Монфор вирвав шапку в мене з рук і простягнув її пані Єгоровій, легко вклонившись. — Ось вона — наша рятівниця. Тепер прекрасному вечору нічого не завадить. 

— Ви — золото, — проворкотіла пані Єгорова, і, хоч вона зверталася до Романа Монфора, я почувалася так, ніби сказали це мені. Я була золотом, яке, правда, саме дало втекти злодію з їхнього люксу. 

Маленька Даша отримала нарешті «правильну» шапочку, старий Стакі цмокнув язиком, і Вежді й Бежді рушили у свою останню на сьогодні прогулянку. 

Сонце вже повністю сховалося за вершинами гір, і вогонь факелів вичаровував на снігу таємничі тіні. З долини все ще чувся відгомін церковних дзвонів, змішуючись зі звуками дзвіночків на упряжі коней і захопленим дитячим сміхом Даші. 

— Чому ви досі стоїте тут і витрішки продаєте? — в’їдливо поцікавився Роман Монфор. — Ану, до роботи! 

Поки я силкувалась йому пояснити, що в мене вже давно закінчилася зміна, він пішов геть. Сам ти витрішки продаєш. Видно, дух Різдва його ще й не торкався. 

Витримавши інтервал, я подалася слідом. 

Ідучи по фойє, я спіймала на собі стурбований Бенів погляд: 

— Усе добре, Фанні? 

— Якнайкраще, — пробурмотіла я, не зупиняючись. — Я просто мушу ще швиденько… 

Якщо я не закінчу речення, Бен зробить це за мене. І це точно буде не: «…на третій поверх у кімнату з білизною, зустрітися там із Трістаном Брауном, який щойно вдерся в панорама-люкс». Можливо, він подумає, що мені потрібно в туалет. 

Коли я піднялася на третій поверх, Трістана ще не було. А що, як він взагалі не прийде? А що, як він просто стверджуватиме, що ніколи не був у люксі? А що, як його спіймав охоронець? А що, як він упав із фасаду? Може, не варто було казати п’ять хвилин — злізти вниз по фасаду будинку, попри освітлені вікна, забирало, певно, значно більше часу. 

Та ще до того, як я ледь не збожеволіла через питання типу «а що, як», двері відчинилися й увійшов Трістан. 

— Ох, як гарно! Тут оживають спогади… — промовив він, широко посміхаючись. — Тут ми вперше зустрілися — ти вийшла з он тої шафи і виглядала так мило у своїй уніформі покоївки і з цією зачіскою. 

Геть інша, ніж зараз, мокра від поту, у важезних чоботах, лижних штанах і куртці. Який вигляд мало моє волосся і що цей сонячний день зробив із моєю шкірою, я могла тільки здогадуватися, бо не бачила себе в дзеркалі від восьмої години ранку. Трістан, звісно ж, мав просто ідеальний вигляд — весь у чорному, зовсім не задиханий, жодної краплини поту на бронзовій шкірі. 

— Я це місце не з романтичних міркувань обирала, ти… — На жаль, мені не спадало на думку жодне лайливе слово англійською. — Дурень, — знесилено додала я німецькою. — І то тільки тому, що це перше, що спало мені в цьому поспіху на думку. Що ти шукав у кімнаті Смірнових? І не бреши мені, бо я відразу ж закричу. 

— Та добре. — Трістан поблажливо мені посміхнувся. — Може, підемо кудись інде? Де нас ніхто не підслухає? 

Я відчинила двері шафи й театральним рухом продемонструвала порожню середину: 

— Там нікого, бачиш? Тож давай, починай розповідати. 

— Окей, — сказав він. — Спершу скажу, що ці люди звуться не Смірнови, а Єгорови. — Він зробив невеличку паузу, щоб посміхнутися. — О, та я бачу, що ти вже це знаєш. Я впізнав їх ще вчора за вечерею. Як, мабуть, і кожен, хто за останні кілька тижнів хоча б раз розгортав якийсь журнал. Якщо хочеш знати, то Стелла Єгорова тішиться, коли її впізнають. Вона, либонь, не той тип жінок, що

1 ... 34 35 36 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замок у хмарах, Керстін Гір», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Замок у хмарах, Керстін Гір"