Читати книгу - "Червона зона"

Говорячи це, Валера махнув рукою з ломом у правий бiк, у напрямку урочища Кожум'яки. На щастя, я стояв лiворуч вiд нього. У мене в руцi була тонка залiзна арматурина.

– Що у цих малолiток у головi? – зiтхнув Валера.

У сутiнках бiля нас тихо догоряв двигун бульдозера. Минулої ночi махинi спалили тiльки гусеницю. Вiдро з запальною сумiшшю закинули на капот, але воно перевернулося. Втiм, водiй утiк, i цiєї ночi ми спокiйно палили двигун, щоб знерухомити бульдозер остаточно.

Яскравим бiлим уже перегорiло, тепер стало можливим дивитися на вогонь прямо. Я спробував доплюнути до полум'я. Доплюнув лише до краю довгого капота. Слина одразу зашкварчала й випарувалась.

– Я ще на першiй зустрiчi бiля «Жовтня» бачив, до чого йде, – сказав Валера. – Тиждень тому.

Тодi на першiй зустрiчi люди посварилися. Один iз промовцiв запропонував приймати виселених, якщо девелопери захоплять якiсь квартали. Найближчi квартали до стiни були вiрменськi, й декiлька пiдлiткiв розкричалися, що не хочуть жити з «чорножопими». Бiльшiсть людей зацитькали їх. Мешканці сламів розiйшлися, так нi до чого й не домовившись.

Через чотири днi група з кiлькасот молодих людей напала на вiрменськi квартали. Група складалася переважно з хлопцiв iз перенаселеного урочища Кожум'яки. Нападники палили дерев'янi халупи та полотнянi торговi намети, що тулилися до кам'яних монументальних будинкiв. Кричали «слава нацiї – смерть ворогам», писали балончиками на стiнах «повторимо вiрменам геноцид», «геть чужинецьких зайд». Молодi хлопцi з вiрмен почали збиратися групками на вулицi й битися з нападниками-сусiдами. З будинкiв вибiгали й старшi вiрмени.

Мешканцi сламiв билися помiж собою – й тут з-за стiни з'явилися блеквотери, яких не було видно вiд тiєї першої сутички, коли ми з Умiдою потрапили пiд газ. Тепер бляки скористалися тим, що найвойовничiшi групи сламiв – i передусiм молодь – зайнятi бiйкою, i зайшли в червону зону пiд приводом наведення порядку. Чим блеквотери у принципi не займаються. А тут вони й справдi розняли групи – «арiйцiв» iз Кожум'якiв на один бiк, вiрменiв на iнший. Бляки сипали й сипали з-за стiни. Поки перша група стримувала молодь, наступна пiшла по квартирах, викидаючи звiдти старших людей. Через пiвгодини з-за ворiт у розподiльчiй стiнi з'явилися й бульдозери. Вони йшли вуличками, зносячи саморобнi прибудови мiж будинками. Бульдозеристи не розбиралися, де вiрменськi квартали, а де нi.

Тепер ми з Валерою стояли на перехрестi Верхнього Валу та Волоської й курили. Зелена зона, скориставшись нагодою, встигла захопити кiлька паралельних вулиць вiд стiни на Контрактовiй площi по Верхнiй Вал. Зачистка забирала багато часу, бо блякам доводилося заходити до кожної оселi, щоб силомiць вивести звiдти всiх мешканцiв. Тим часом молодь з обох бокiв переключила агресiю на блеквотерiв, люди наступних кварталiв зорiєнтувалися, хтось iз базарникiв привiз вантажiвку калiйної селiтри та цукру. Що далi йшли бляки, то бiльше людей стояло на дахах, i з дахiв мешканцi скидали на машини вогнянi кулi.

– Ххть, якби не дурнi малолiтки, ми б i цi кiлька кварталiв утримали, – сплюнув на землю Валера.

Двигун бульдозера бiля нас догорiв. Закiнчилася запальна сумiш, а сам метал горiти не хотiв. З-пiд капота змiївся тепер легенький бiлий димок. Майже стемнiло.

Я невдало затягнувся й закашлявся. У грудях боляче запекло. Валера покосився на мене:

– Ех, Тоха, Тоха.

– Весна була холодна, – сказав я.

Валера вiдвернувся й помахав рукою з ломом сусiдньому патрулю. Мешканцi сламiв виставили по двоє патрульних на кожнiй вулицi, що виходила на Верхнiй Вал з боку Контрактової площi. У разi, якщо бляки вночi спробують пройти далi, ми мали скликати людей.

Я ще раз кашлянув – попри бiль у грудях, цього разу навмисне i щосили. В кулак. Глянув. Кровi не було.

За нашими спинами, де у п'яти-, семи-, дев'ятиповерхових сламах жили люди, вмикали світло. Тут i там блякло-жовтим електричним прямокутником видiлялося на сiро-чорному тлi стiни вiкно. Свiтили не скрiзь, бо дизельна електрика коштувала дорого. Попереду на тлi темно-синього неба чорнiли виселенi слами. Там не свiтилося жодне вiкно. Я спробував заглибитися поглядом у чорнi квартали, за бульдозер, який перегородив вуличку. Я не знав, чи є там бляки.

м це нi до чого, бо вони могли стежити за кожним кварталом через вiдеокамери, а за потреби швидко прислати кiлькадесят чорних автобусiв або гелiкоптерiв з-за стiни. Та може, один-два автобуси стоять i зараз за найближчим рогом у темрявi. При цьому блякам, на вiдмiну вiд мешканцiв сламiв, за протистояння платять. Я напружив очi й завмер, намагаючись зазирнути в пiтьму. Мiг бачити лиш на кiлька десяткiв метрiв углиб – доки сягало свiтло з будинкiв за нашими спинами.

– Наомi йде, – показав кивком Валера.

Дiвчина тихо наближалася справа, вiд сусiднього патруля. В її руцi я помiтив невеликий предмет i здогадався, що це вiдеокамера. Валера познайомив нас на першiй зустрiчi бiля «Жовтня». Наомi жила в зеленiй зонi й перебувала серед нас добровiльно. Вона приїхала з-за океану з зон Монсанто, за її словами, «знiмати документарi про боротьби опресованих людiв». Наголос у «боротьби» вона ставила на другий склад. Наомi розмовляла майже без акценту, її батьки колись емiгрували звiдси, але у граматичних конструкцiях вiдчувався вплив глiнгу, як-от у використаннi слова «боротьби» у множинi. Свої «документарi» Наомi демонструвала на фестивалях, присвячених правам людини, i при знайомствi вона назвала себе human rights tourist, туристка за права людини. Менi здалося, Наомi вмикає самоiронiю як захист, аби самiй казати про себе те, що, як їй здається, можуть подумати про неї iншi.

– Привiт, – усмiхнулась Наомi, наблизившись. – Можна зняти вас чергуючи?

– Зняти, як ми чергуємо? – з нiжнiстю в голосi перепитав Валера. – Звичайно, сестричко.

– Тiльки не дивiться в камеру, – попросила вона.

Щоб зайнятися чимось, ми з Валерою дiстали сигарети й закурили. Наомi почала обходити нас пiвколом спереду, спрямувавши об'єктив маленької камери на нас. Ми, мужньо спершись на лом i арматурину, вдивлялися в темряву захоплених бляками сламiв. Наомi ступала беззвучно. Це була струнка дiвчина, середня на зрiст, i перше, на що ти звертав увагу, було її темно-каштанове волосся, тонке, наче павутиння, хвилясте i довге, воно спадало їй до середини спини й на кiнцях, нижче рiвня лопаток, було зiбране гумкою. Обличчя Наомi здавалося водночас нiжним i сумним, воно мало правильнi риси, у неї була тендiтна фiгура, але дiвчина здавалася цiлком асексуальною. Можливо,