Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга 📚 - Українською

Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга" автора Володимир Броніславович Бєлінський. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 114
Перейти на сторінку:
«волинським». На похоронах якогось удільного «волинського князя» митрополит справді не зобов’язаний був бути присутнім.

«А те, що пам’ять про нього з бігом часу поблякла, до певної міри можна пояснити якимись негараздами, що спіткали Волинь у середині 1380-х років. Натяк на них міститься у тій-таки Луцькій Псалтері з колекції Медічі, у запису попа Івана йдеться про якісь біди й «напрасные смерти», свідком яких він став» [44, с. 180–181].

Дуже тенденційно пишуть сучасні українські історики нашу історію. Немає жодного слова про загибель сина Дмитра — Данила саме «в середині вісімдесятих років» (1376-й), немає жодного слова про жорстоке протистояння України та Польщі впродовж 1349–1380 років, коли Волинь і Луцьк переходили із рук в руки не один раз. Кожен матеріал подається окремо або замовчується, ніби між подіями не існувало ніякого зв’язку.

Цілком зрозуміло, кого 1383 року митрополит Кіпріян відспівав у Луцьку. То був Великий Руський (Український) православний князь Дмитро Галицький. Князя-католика Любарта Гедиміновича Київський митрополит Кіпріян ніколи би не відспівував.

5. І насамкінець — свідчення професора М.О. Максимовича. Він у праці «Письма о князях Острожских…», виданій 1866 року в Києві, писав: «В своем городе Остроге Василий (Красний. — В.Б.), поставил большую каменную ограду, которой остатки и ныне ещё видны… Ему приписывают и сооружение в Остроге великолепной церкви Богоявленской. Впрочем, уцелевшие на ея стенах числа указывают на других строителей. Если начало ея — в 1321 году, то ея первое построение (разумеется, деревянным зданием) могло принадлежать еще князю Дмитрию Юрьевичу…» [23, с. 14–15].

Як бачимо, церкву в Острозі зводив у 1321 році князь Дмитро Юрійович і правили Великим Галицько-Волинським князівством у ті роки князі Андрій Юрійович та Лев Юрійович. А як встановив сучасний український професор Леонід Войтович у праці «Князі Острозькі: спроба відтворення генеалогії династії», 2008 року написання: «…до часів Любарта… Гедиміновича (а то 1340 рік. — В.Б.) князі з інших гілок не могли мати на Волині будь-яких уділів… жодних його надань турівським княжатам не зафіксовано» [217, с. 46].

Пояснення професора М.О. Максимовича, що тим князем міг бути турівський князь Дмитро, повністю відпадає.

Отак ми ще раз прийшли до українського (руського) князя Дмитра Юрійовича Галицького (Острозького), якого українські історики чомусь спочатку подають як «Дмитра Дедька — управителя та старости Галичини», а пізніше, коли український князь прорвався на сторінку історії, його перевели до роду Гедиміновичів — вихрещенця Любарта, хоча українські та європейські джерела, окрім сфальшованих, цього не стверджують. Так польські хроністи і московські історичні мужі добилися поставленого завдання — розірвали правлячий український князівський рід на дві частини: князів Галицьких і князів Острозьких, а далі — позбавили українців, навіть за всіма нормами тих часів, законної державності та виставили нас недолугими безбатченками.

На мою думку, поляки зрозуміли свою помилку (якщо зрозуміли) тільки після знищення польського президента Лєха Качинського у Смоленській аварії 2010 року. Бо перед тим свідомо знімали, по суті, пасквіль на українську революцію Богдана Хмельницького — «Вогнем і мечем». А головне — їм той кінофільм дуже сподобався.

Про московитів слід поговорити більше. Ці люди ніколи своїх помилок не визнавали, не визнають і не визнаватимуть. Варто українцям і людям усього світу врешті-решт зрозуміти, що Московська держава завжди була звичайним уламком Золотої Орди. І такою залишається за ментальністю, вчинками, поведінкою тощо й досі.

Головним завданням московської влади завжди було прожити «на халяву» та прихопити якомога більше земель. З тих завойованих земель вони насамперед вивозили деревину і хутро, газ і нафту, золото і коштовне каміння. А людям нав’язували свою мову, свою мораль, свої звичаї, врешті-решт — споювали. Все те чинилося примусово, невблаганно. Кращі уми підкорених народів переселялися до центральних міст Московії, де служили імперії. Я не буду далі поширювати цю тему. Вона безкінечна.

Скажу тільки те, що сучасний московський правитель Путін забажав української крові не випадково. За московською логікою — жоден ними підкорений народ не має права на самостійне існування і волю. Він і далі має прислужувати Москві. Погляньте, скільки вони уже проливали крові тільки в останні роки: Придністров’я, Осетія, Абхазія, Крим, Донбас тощо.

Ще раз нагадую: Москва — це звичайний уламок Золотої Орди, з її поведінкою, ментальністю, звичаями.

Вона ніколи не стане європейською країною. Це незаперечні аксіоми. Пам’ятаймо!

Вибачайте автора за відхід від теми.

Отак, сфальшувавши кінець князівського роду Галицьких, розірвавши та подаючи його як невідомий приблудний рід князів Острозьких, польські хроністи та московські дяки-історики чинили й далі: де тільки могли — принижували та перебріхували розповідь про членів князівського роду Острозьких. Послухаємо, як сучасні українські історики описують передачу земельних володінь від роду литовського князя Любарта Гедиміновича «зовсім невідомому князівському родові» Острозьких.

«Волинський князь Любарт Гедимінович залишив по собі трьох синів — Федора (знаного також як Федот), Лазаря й Семена. Невдовзі згадки про двох останніх зникають з джерел, і Федір Любартович виступає як одноосібний спадкоємець Любарта… Як би там не було, невдовзі король Владислав-Ягайло (це після 1395 року, після Кревської унії. — В.Б.) починає систематично обмежувати права Любартового нащадка. Передовсім він виводить з-під його влади найвизначнішого з-поміж васалів — князя Федора Острозького. Потім він відбирає у Федора Любартовича осереддя його володінь — Луцьк, передаючи його в управу тому-таки Федору Острозькому…» [44, с. 188].

Цікава річ, у князя Федора забирають володіння і передають князеві Федору (???). Згадаємо — у старовину прізвищ не існувало, а по-батькові не писалося…

«Першою документально засвідченою особою з роду Острозьких є Данило з Острога, згадуваний в угоді 1366 р. князя… (Дмитра. — В.Б.) з польським королем Казимиром III щодо розмежування володінь…» [153, с. 6].

Нагадую всім нам, що цей офіційний папір чомусь ніхто з українських істориків не бажає опублікувати. Мені здається, що переважна більшість наших істориків ніколи згаданого документа своїми очима не бачила, а цитують так, як написали московські та польські попередники, не задумуючись, як називати князя — «існує історична думка, що то був Любарт». Тож виникла виняткова потреба в публікації несфальшованого оригіналу угоди 1366 року. Зазначимо, що за угодою 1366 року, Казимир III завоював і приєднав до своїх володінь майже всю Волинь. Продовжимо попередню цитату: «Це підтверджується документами, які одержав його син Федір Данилович. Як видно із королівського привілею, виданого Ягайлом для Ф. Острозького у 1386 р., йдеться про передання Федорові Острога з волостю за заслуга перед Короною. Документ чітко називає Федора Острозького і його нащадків князями»

1 ... 34 35 36 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"