Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга 📚 - Українською

Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга" автора Володимир Броніславович Бєлінський. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 114
Перейти на сторінку:
[153, с. 6].

Ще раз нагадуємо — у XIV столітті ніхто титул князя присвоїти не мав права, князями ставали від народження. Отже, знаменитий Данило — батько Федора Острозького — теж був князем у 1366 році, коли «розмежовувалися володіння» між русичами (українцями) та поляками. А отже, і його батько Дмитро був князем.

Якщо документ про відхід Волині до польського короля Казимира III підписував вихрещений у православну віру литовський князь Любарт, то скажіть, будь ласка, як у договорі з’явився якийсь сторонній руський князь Данило зі своїми володіннями та за якими законами історики приписують йому в 1340 році участь у протистоянні польському королю Казимиру III у Львові? Сучасна історична наука не дає відповідей на ці фундаментальні запитання. Шкода, що й сучасних українських істориків десятки подібних запитань не цікавлять.

Зазначимо, якщо руський князь Дмитро, підписавши договір 1366 року з польським королем Казимиром III «щодо розмежувань володінь», є батьком князя Данила, то все стає зрозуміло без пояснень.

І насамкінець хочеться наголосити: події 1366 року і події 1386 року не пов’язані між собою. У 1386 році, після Кревської унії, коли Литовський князь Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою, вихрестився у католицьку віру сам і (це принципово!!!) вихрестив у цю ж віру всіх своїх братів та сестер і ближніх родичів, усі магнати та населення зобов’язані були принести йому, а потім польській королеві Ядвізі присягу на вірність. Як правило, котра людина з чим присягала, з тим і залишалася. Документ 1386 року «Akta unji Polsks z Litwa 1385–1791» по-іншому сприймати не слід. І ще: завжди пам’ятаймо, що польські, як і московські історики подавали свою історію стосовно України та українців — упереджено.

Ця упередженість надзвичайно помітна у поданні польськими істориками не тільки часів князя Федора Даниловича, а й, особливо, його сина Василя Красного та онука Івана Васильовича.

Якщо Великого Руського (Українського) князя Василя Красного, а такий титул у Литовсько-Руській державі існував, бо 1432 року був наданий нашими князями литовцю Свидригайлу, можна вирахувати хоча би орієнтовно, то Великого Руського князя Івана Васильовича польська та московська історії замовчали цілковито. Робилося те свідомо. Тому український полководець князь Костянтин Іванович немовби з’явився випадково, і подається старим дідуганом. Недаремно його могила горіла в Києво-Печерській лаврі 1718 року, а 1941-го її свідомо знищили.

Ми б нічого не знали й про українських князів Федора Федоровича Острозького (Галицького) та його молодшого брата Василя Федоровича, якби в їхні часи не відбулася подія світового рівня — Констанцький Собор (1414–1418 років), де обидва українські князі мали честь бути, та знаменитий гуситський рух, у якому з руськими (українськими) полками брав участь князь Федір (Федорович).

Між іншим, відомості про руських (українських) князів нам донесли не московські та польські історики, а насамперед свідки та учасники тих далеких подій, такі як: Ульріх фон Рихенталь, Гілльбер де Ланноа тощо.

Професор Леонід Войтович у праці «Заключительный этап борьбы за «Королевство Руси», опублікованій у «Вестнике Удмуртского университета» 2012 року, випуск 3, дослідив, що носієм королівського титулу в 1414–1418 роках у Великому Литовсько-Руському князівстві міг бути тільки «князь Федор Данилович Острожский», і ніхто інший. Автор вдячний шановному професору за детальне, ґрунтовне дослідження, але вважає, що треба по цьому шляху рухатися далі. Так, «загадочным князем был наследник престола Галицко-Волынского княжества… — князь Федор Данилович Острожский», але на Констанцькому Соборі були присутні його сини — Федір (Дашко) і Василь — бо саме про двох князів цього роду йдеться у спогадах давніх авторів. Глава роду і співправитель держави Федір Острозький не брав особисто участі у Констанцькому Соборі, як і Великий Литовський князь Вітовт.

Послухаємо професора Л.В. Войтовича:

«Описано в хронике и прибытие в Констанц, 19 февраля 1418 г. большой делегации во главе с Киевским митрополитом Григорием Цамблаком (1415–1420), уполномоченным для участия в католическом соборе великим князем… Витовтом Кейстутовичем и константинопольским патриархом. В состав этой делегации, насчитывавшей 30 человек, входили «герцог Федор Смоленский…», а также упомянутый неназванный по имени князь… Руси» [218, с. 11].

Звичайно, перебріхуючи історію, польські та московські історики подали князя Федора (Федоровича) Острозького — Дашком, а Василя Острозького — Гедігольдом (іноземцем). Та що цікаво: коли Федір з військом був направлений на допомогу гуситам (1421–1427 роки), на його місце 1423 року був призначений (у Смоленськ) князь Василь, а на місце Василя Красного — старший син Федора.

2. Таємниці Синьоводської битви

Продовження пошуків

Згідно із «Історією села Бране Поле Богуславського району», — «Назва села та сусідніх з ним урочищ Турчин ліс і Черкес-долина пов’язана з боями, які відбувалися на прилеглій до села території» [38, с. 1].

30 червня 2013 року ми з Генеральним Писарем Українського козацтва, генералом-отаманом козацтва Віталієм Опанащуком ще раз завітали до сіл Бране Поле і Медвина. У селі Медвин до нас приєднався директор Богуславського краєзнавчого музею Петро Борисович Гогуля — спокійна, виважена людина, добре знаюча Медвин, Бране Поле і всі навколишні місця: Чаплинське городище, Саур-могилу, Черкес-долину, до яких ми навідалися.

Та перед тим як доповісти про наші знахідки і враження, я змушений описати подальші пригоди київських пошуків.

У травні та червні 2013 року мені багато часу довелося працювати у київських бібліотеках, ставлячи останні крапки (уточнення) до тексту першої книги «Україна-Русь». І ось 26 червня у Національній бібліотеці імені В.І. Вернадського консультації біля каталогу надавала пані, яку я на цьому місці бачив уперше. Трапилося так, що ми розговорилися, і я розповів їй про свої пригоди з пошуком книги Б.М. Левченка «Археологічне минуле Медвина». Наталя Євгенівна Тарасенко, як звали співробітницю бібліотеки, взялася мені допомогти і, вдавшись до комп’ютера, ще раз підтвердила, що то не книга, а наукова стаття, опублікована в харківському (столичному) журналі «Краєзнавство», номери 1–5 за 1930 рік. Інформація, яку надали мені у Парламентській бібліотеці України та в Національній бібліотеці, була однаковою. Але цього разу шановна Наталя Євгенівна мене дещо обнадіяла, сказавши, що піде шукати згаданий часопис «Краєзнавство». Невдовзі вона повернулася і відправила мене «на третій поверх до дисертаційної зали». Я їй щиро вдячний за допомогу.

Битва під Синіми Водами

1 ... 35 36 37 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"