Читати книгу - "Випадковий свідок, Мерайя Д Рок"

                - Шкода. – Малкольм замислився. – Ви сказали, вона була засмучена? Вона зкимось спілкувалася?

                - Ні, сер, або я не помітив. – впевнено відповів Біллі. – Я намагався розговорити її. Зрозумійте, це моя робота. Я не підкатував до неї, якщо що, просто клієнт, який дружньо спілкується з барменом, лишить більше на барі. Але вона мене відшила.

                - Може, хоч ім’я своє назвала? – відчуваючи, що вони в глухому куті, запитав Малкольм.

                - Ні, не називала. Мені шкода, що я не зміг вам допомогти. – з жалем промовив бармен, повертаючи фото.

                - Сер, можна? – Джим нерішуче вийшов з-за плеча детектива, ніби питаючи дозволу поставити питання Біллі.

                - Так, звісно! – кивнув Малкольм, з цікавістю спостерігаючи за стажером.

                - Ем… Як вона розраховувалася за випивку?

                Бармен на мить замислився. Потім посміхнувся.

                - Картою. А я й не подумав. Вона розраховувалася картою, сер!

                Малкольм з цікавістю спостерігав, як стажер і бармен щось чаклують за касовим апаратом. Він не зовсім розумів, як інформація з касового апарату може допомогти в їхньому розслідуванні, але дозволив Джиму спробувати. Тож, коли стажер вийшов до нього, змотуючи в сувій касову стрічку, він не сказав нічого. Лише спитав у бармена:

                - Ви випадково не запам’ятали, чи були на дівчині якісь прикраси?

                - Я думав про це, сер. Згадував. В неї сережки були, на фото їх немає. І перстень, дуже примітний.

                - Дорогіцінний?

                - Ні, сер, скоріше як у випускників елітних коледжів. Такий, знаєте, з емблемою. На середньому пальці. Мені шкода, я не можу згадати, що там було.

                - Нічого, ви і так нам допомогли. – вимушено посміхнувся Малкольм. -  і дістав візитку. – Раптом щось згадаєте – дзвоніть мені.

                Вони залишили бар. Джим сяяв, ніби начищений пенні, намагаючись пояснити, що зараз він перевірить усі номери карт, і обов’язково знайде жертву. Але Малкольм не вслухався. Він відчував чужий погляд на спині.

                - Джиммі, збав оберти. – стиха промовив він. – Поводься природно і продовжуй говорити, або вдавай, що говориш. – Джим, на диво, доволі вправно продовжив ворушити губами, але уважно дивився на Малкольма. – Гаразд, слухай. За нами стежать. Не крутися, окинь поглядом вулиця в мене за спиною, бо за тобою я нікого не бачу.

                - Чоловік до тридцяти, в джинсовій куртці і кепці в бік парку. Відвернувся і пішов через дорогу. – зібраності стажера можна було лише позаздрити.

                Малкольм озирнувся. Невідомий стрімко віддалявся, не озираючись, і Малкольм поспішив за ним. Спина і вся постать чоловіка здавалися йому знайомими, наче він вже бачив його раніше. А ще йому видалося дивним, що за ним хтось стежить. З чого б це?

                Але інтуїція вимагала простежити за цим чоловіком, а детектив взик покладатися на інтуїцію. Тому вони з Джимом не випускали «джинсову спину» з виду, аж доки той не пришвидшив крок, ледве над його головою не зашелестіли крони дерев Централ-Парку.

                Тоді він побіг. В нього була фора, тому він швидко вирвався вперед. Малкольм був певен – невідомий біг до своєї машини.

                Він не помилився. В непримітному закутку, на повороті на Четверту вулицю на втікача чекав пошарпаний автомобіль. Він похапцем відчинив двері, кинувши погляд на своїх переслідувачів, сів всередину і швидко поїхав геть.

                - Я записав номер! – захекано повідомив Джим. – Дідько, швидкий гад! Чого він стежив за нами?

                Та Малкольм не поспішав із відповіддю. Натомість він дістав телефон  набрав номер Коліна. На четвертому гудку йому відповіли:

                - Слухаю тебе, босе!

                - Тіло Монінга знайшли? – не витрачаючи часу на привітання, запитав Малкольм.

                - Ні, і рятувальники поняття не мають, де воно може бути. Це ж озеро, там немає течій!

                - Дзвони їм, хай припиняють пошуки. – похмуро пробурчав детектив.

                - Що? Чому? – голос Коліна аж дзвенів.

                - Тому що ця падлюка жива і здорова! І щойно втік від нас із Джимом Четвертою вулицею в бік Мінесота-Авеню в пошарпаному «Форді Ескорт».