Читати книгу - "Опора, Moon Grey"

-             Капець. – Резюмував Нейрон.

-             Та не то слово. – Хахнуло Астральне.

-             Шо ти…. Агонь… - Заржало Ефірне.

-             А ти як тут? – КВ зреагував на присутність Ефірного, що заявило пристуністю.

-             Прильот. Війна ж ьосією. Так шо, хепіенда не буде.

Всіх просто приплющило.

-             Яка увага. Вперше мене так стрічають. – Хмикнуло Ефірне. – Що стихли, я по Нейрона. Пора. Живі ми, все ок. Але суки бомблять сьогодні як наче востаннє і вони завтра всі здохнуть.

-             Я тебе задавлю.

-             Та пізно. Давай записи, дома додивиться. – Ефірне розпоряджалось. Воно метнулось до Нейрона, відтисло від Ментального. – Ого, ти поважчав. Шо виріс?

-             Так. Здається. – Осоловіло дивився Нейрон.

-             Тоді забирай диски чи флешку та поплентали, бо дід вже зносився на нуль. Думав, що ти пропав десь, так довго не було тебе.

-             Ти здурів? Які диски, які флешки? Ти б ще касети та бобіни згадав.

-             Та чого ти репетуєш, - переоцифруй в нормальне відео і нехай додивляється там частками. Він там потрібен і миттю. Це не обговорюється.

Ефірне зібгало Нейрона і вплющилось в простір. КВ почав записи в Ментал, той репетував, що гіпокамп може двинутись дахом від об’єму.

-             Я йому як кіно це переформатую. Не скигли.

-             Скільки?

-             Два тера.

-             Хєрасє. Ладно, давай.

-             Я швидкою зарядкою.

-             Не трісну. Давай вже.

Дід Нейрон стояв біля Пупа і пупив всі ниточки.

-             Та не жмакай, вже крепатура. – іди поспи.

-             На! – Бахнуло Ефірне Нейрона біля діда.

-             ОЙ! – Макнувся той всим тілом об перетинку.

-             Онучку, Нейро….н…чи…ку… Ти що виріс? А кажуть в космосі час не так тече.

-             Я багато побачив і взнав. Вік дійсно той же. Все нормально, діду.

-             Онуче, мені ти дуже потрібен. Часу обмаль.

-             Так, я знаю. Але я так і не дізнавсь про вчасність.

-             Та в двох словах: в одну воду двічі не увійдеш, але завжди є інший шанс.

-             І всьо?

-             Всьо. Я хотів КВ розрадити. Він же майстер. Але тут все не так просто. В когось свої плани на все це були. (якщо чесно, я проїбала думку, коли хотіла вау кінцівку написати і забула її. Тому доведеться писати продовження).

-             Ні, все по плану. Просто потрібні були такі дії, відбувається врівноваження. І я знаю, що Смерть корисна.

-             Та я вже в курсі. Тільки вона не знає, що вона корисна. Бо це їй черепа знесе. В неї ж інше налаштування і вона, не забувай…

-             Не створювач – в один голос сказали обидва.

То що, пішли в Архів. Світлана вже… вірніше її Душа вже тут. В нас обмаль часу. Далі буде трикутник, замаскований іншими вбивствами, щоб посилити центр цього трикутника і правителя, що продався чорному серцю. В його дітей кров предків доньки.

-             Ти звідки … а…ну так, нервова мережа.

-             Ато, всі вже знають.

Вони влетіли в поле Архіву. Там була ДНК копія і маленька дівчинка. Тільки світилась вона блакитним кольором.

-             Привіт! Я Світланка, а ти хто?

-             Я Нейрончик. Нейрон. – офіцер гігієни звернувся до діда, - вона шо мала дитина?

-             А кому вона присвятила себе? Дітям. Яка душа, таких і здибує. Але це вона. Їй треба адаптуватись, ти ж вмієш з дітьми.

-             Діду, я був малим, отоді і міг. Зараз це, здається, проблема.

Старий Нейрон чухав голову.

-             То звем Нуль- ікс?

-             Звемо Нуль-ікс.

Згодом вони вчотирьох дивились на блакитну малу, що малювала щось там на столі.

-             А в вас є морозиво? Я хочу морозива. Де можна взяти?

-             Ти певен, що вона виконає призначення.

-             Блд, Нейрон, я певен. Я не знаю як це сказати.

Нуль –ікс мовила:

-             Дайте їй що вона хоче.

-             Як? Ми тут не виробляємо морозиво!

-             Пішли в шлунок. Там до стравоходу і ти, діду, натисни на Пупа, щоб побадьорив на солодке морозиво Мізки.

-             Зара зроблю! – Дід метнувсь до Пупа. – А ти поки кіно оте таки глянь. Бо хто зна, може краще дійде щось.

-             Ти ж казав…- Нейрон глипнув на діда.

-             О! О! О! Не починай, мало що я казав. В тебе вільний час. На, - він кинув пульт прямого керування до Гіпокампу, до окремого сховища споминів.

Нейрон увімкнув внутрішнє бачення.

Все було змитим і нечітким. Нейрон терпляче намагався щось зрозуміти, розгледіти чи почути. Але це наче дивитись на старий чорно-білий телевізор і ще й з неналаштованою антеною в 70-ті роки.

Поступово Нейрон задрімав.

Йому наче снився сон, але то його підсвідомість зібрала до купки оте все побачене в стиснутому та архівованому відео.

-             В кожного своє завдання, ти пам’ятаєш?

-             Так, мамо, я це пам’ятаю.

Смерть дивилась на малу. Та стояла уквітчана жовтими квітками соняхів в блакитній сукні легких хмаринок.

-             Ти ж знаєш, що твоя сестра матиме більше аніж ти. – Мала кивнула. Їй це не подобалось, бо та ображала малу, але їй не хотілось ображати маму. 

-             І ще є одна новина для тебе. Важлива новина. Я мушу тобі сказати,- Смерть наче ніяковіла, - сказати… сказати, що в тебе інша мама, я не рідна твоя.

-             Вона мені казала. В мене дві мами, я знаю. – Спокійно відповіла Україна.

-             ДНК, ти знову втрутилась! – Смерть гепнула кістьми по столу.

-             Не я. То Нептун. А він мій чоловік. Це ти в нас загарбала доньку. Збрехавши, що вона померла! – Засміялась ДНК десь з іншого простору.