Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

— Але ти все одно повернувся. Ти тут. І це означає - у тобі залишилася іскра. А там, де іскра - можна розпалити вогонь.

— А якщо ти вигорів? — запитала Аня, майже пошепки. — Якщо не залишилося ні вогню, ні іскри. Тільки попіл. Як повернутися тоді?

Її голос тремтів, але в цьому тремтінні була правда. Та, яку не хочеться визнавати. Але яка знайома занадто багатьом. 

Я знав, про що вона. Я теж був у цих місцях. Коли не хочеться ні вставати, ні говорити. Коли навіть мрія здається чужою.

Агата кивнула.

— Бувають такі періоди. Коли душа ніби замовкає. Коли ти втрачаєш себе - бо надто довго була всім іншим.

Вона зробила паузу, ніби згадувала.

— Я одного разу пішла в гори. Без зв'язку, без людей. Там було тільки небо. І холодна земля. І я вперше за довгий час знову почула себе. Не голос. Не інструкцію. А... дихання. Присутність. Це був перший крок.

— Іноді, щоб повернути силу, — продовжила вона, — потрібно визнати: ти втомилася. Зламана. Сплутана. І це нормально. Магія - не про всесилля. Вона про чесність із собою.

Я відчував, як із кожним її словом щось у грудях відпускало. Немов я тримав це занадто довго - і тепер, нарешті, міг вдихнути.

— Ти починаєш із малого, — вона дивилася на Аню, — з чашки води вранці. З кроку босоніж по підлозі. З одного «я тут». Це і є шлях повернення.

— Це теж магія? — запитав я.

Агата кивнула.

— Найглибша. Тому що вона не про силу як контроль. Вона - про силу як турботу.

— А що потім? — прошепотіла Аня.

— Потім... ти згадуєш, що ти жива. Ти дивишся в дзеркало і знову бачиш не просто обличчя. А свою суть. Ти чуєш поклик. І цього разу - йдеш за ним не з бажання довести. А з любові.

— Я ловлю себе на тому, — сказала Аня, — що весь час кудись поспішаю. Турботи, робота, чужі очікування... А потім - озираюся і не розумію, де в цьому всьому я. Наче розчиняюся в дрібницях.

— Це не «наче», — тихо відповіла Агата, — ти справді втрачаєш себе. Ми всі втрачаємо. Особливо коли живемо, ніби потрібно весь час виправдовуватися - за своє «хочу», за своє «ні», за свою тишу.

Вона поправила складку на сукні, задумливо.

— У такі моменти важливо зупинитися. І нагадати собі, хто ти.

Я відчув, як у студії повисла пауза. Немов повітря стало щільнішим, як перед грозою.

— Ти - не випадковість, — сказала Агата. За тобою стоїть цілий ланцюг життів, жінок, доль. Рід. Він - не тільки в крові. Він - у тобі. У тому, як ти тримаєш ложку. У тому, як зачиняєш вікно. У словах, які ти шепочеш на ніч.

— А якщо в мене немає зв'язку з родом? — тихо запитала Аня, — якщо я нічого не знаю?

Агата подивилася на неї уважно.

— Твоя душа знає. Навіть якщо пам'ять поколінь не розказана словами - вона живе в тілі. В інтуїції. У тому відчутті, що ти не одна, навіть коли поруч нікого немає.

Я слухав, і в мені ворушилося щось давнє. Наче я сам був частиною історії, яку не пам'ятав... але знав.

— Щоб повернути себе, — продовжувала Агата, — потрібно не стільки згадувати, скільки визнати: ти важлива. Не за досягнення. Не за відповідність. А просто тому, що ти є. І ти - продовження того, що вистояло, вижило, передало життя далі. Ти - голос свого роду. І в цьому голосі вже є сила.

Аня опустила погляд.

— Я розумію, про що ти говориш... але в мене все інакше. У мене немає зв'язку з родом. Немає цих сильних жінок, про яких можна розповісти з гордістю. Тільки втомлені обличчя, сповнені страху й тиші. Вони завжди гнулися. Мовчали. Терпіли, коли треба було бігти.

Вона видихнула, різко, ніби захищаючись.

— І я не хочу бути такою. Не хочу повторювати їхні помилки. Я не поважаю їхній шлях.

Агата не відвела погляду.

— Ти не зобов'язана повторювати. Але й відкидати - означає відкидати частину себе.

Аня завмерла.

— Ми часто дивимося на своїх предків крізь призму сучасного розуміння сили, — продовжила Агата. — Думаємо: «Слабкі. Боялися. Мовчали». Але це погляд із сьогодення. Ти не знаєш, який у них був вибір. Які страхи вони носили. Від чого ховалися. І що вони, незважаючи ні на що, зберегли - щоб ти змогла жити.

Я бачив, як пальці Ані нервово смикають тканину спідниці. Вона не плакала. Але в ній щось тріснуло. Тонка, майже невловима тріщина - між осудом і співчуттям. 

— Пробачити предків - не означає виправдати, — Агата говорила м’яко. 

— Це означає побачити їх як людей. Такими, якими вони були. Зі слабкістю, страхом, незнанням. І в цьому - прийняти себе. Тому що ти не дерево без коріння. Ти виросла на тому, що було. І ти - їхнє продовження. Тільки інше.

Аня кивнула. Повільно.

— Я... Я ніколи так не думала. Я весь час намагалася відірватися. А тепер... Можливо, варто просто сказати: «Дякую, що змогли дожити до мене. А далі - я сама».

Агата посміхнулася.

— Саме так і починається родова сила. З прийняття. Прийняття - не означає підпорядкування, — тихо сказала Агата.  — Ми не зобов'язані повторювати шлях роду. Ми лише зобов'язані визнати, що цей шлях був.

Аня сиділа, стиснувши в долоні чашку, яку так і не пригубила. Світло софітів м'яко падало на її обличчя, ніби час сповільнився.

— Пам'ять важлива, — продовжила Агата, — але ще важливіше - вибір. Кожному з нас дається можливість повернути. Зупинитися. Сказати: «До мене - було так. Зі мною - інакше».

Я слухав, не перебиваючи. У цій студії з темно-сірими стінами, під глухим шурхотом ночі за вікном, кожен звук здавався вагомішим. Запах кави, тонкий, теплий - як символ чогось земного. Чогось, за що можна зачепитися, коли говориш про вічне.

— Твоя історія, — сказала Агата, звертаючись до Ані, — не починається з чужих помилок. Вона починається з твого рішення. Ти не їхнє відображення. Ти - їхнє продовження. Але куди піти далі - вирішуєш тільки ти.

Аня відірвала погляд від чашки.

— А якщо мені страшно? Якщо я не знаю, куди йти?