Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Останній діамант міледі 📚 - Українською

Читати книгу - "Останній діамант міледі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Останній діамант міледі" автора Ірен Віталіївна Роздобудько. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 38
Перейти на сторінку:
виглянуло пасмо рудуватого волосся людини, що лежала на животі зі зв’язаними руками та ногами, — Влада вже не стримувала себе і, не лякаючися більше нічого, хутко скинула ковдру на підлогу. Потім вона перевернула тіло обличчям до себе і в повному розпачі захапала спекотне повітря, як риба на березі: своїми зеленкуватими очима на неї дивилася Жанна…

Вона дихала. Вона була жива…

* * *

Вона була жива. Тільки обличчя її загострилося, довкола очей залягли темні тіні, підкреслюючи й без того високі вилиці. Але… Але — Влада навіть повела головою, аби струсити з себе мару, — вона ще більше нагадувала жінку з мініатюри. Жанна не могла вимовити ані слова, вона лише із невимовним подивом дивилася на сестру так само, як і та дивилася на неї. Нарешті Влада розв’язала тугі мотузки і майже винесла сестру із задушливої кімнати.

— Води… — прошепотіла Жанна, на її потрісканих сухих вустах виступили крапельки крові.

Влада поквапилася принести їй води, і Жанна нарешті із полегшенням зітхнула.

— Чому… ти… тут?.. — вимовила вона. — Де він?

— Він мертвий…

— Мертвий? — безбарвним голосом відгукнулася Жанна. — Значить, усе даремно?.. Коли, коли він помер?!

— Кілька годин тому.

— Нічого не розумію…

— Дартов помер пару годин тому, — пояснила Влада.

— Дартов? Дартов? Господи, я думала, ти говориш про Макса!

— Із Максом усе гаразд… Майже… Ми шукали тебе, ми думали, що ти померла… Як ти могла так вчинити із нами?

— Так… — Жанна подивилася на сестру, і Влада знову здригнулася: то був погляд графині де Ла Фарре з дартовського медальйона. — Я померла. Я померла на два роки. На два довгих роки… А сьогодні-завтра мала померти назавжди…

— Але навіщо ти — з ним?! Як це могло статися?!

* * *

«Не впевнена, що ти мене зрозумієш, але тоді, два роки тому, я просто не бачила іншого виходу, — говорила Жанна, коли сестри перебралися до Владиної каюти. — Ти знаєш, як ми жили, ти на власні очі бачила, як поволі згоряв над своїми рукописами Макс. Іноді мені навіть здавалося, що він не бачить нікого, крім своїх вигаданих героїв, — усе перетворюється на слова, слова, купу слів… Я завжди була упевнена, що наше існування повинне мати інший сенс. Принаймні, Макс був вартий того… І от усе розбилося. Що я могла зробити?! Я, сіра бібліотечна миша?!!»

…Вона лукавила. В ту мить, коли газета із рецензією на «новий роман Жана Дартова» розлетілась у її руках на шматки, вона відчула зовсім не мишачу лють. Їй здалося, що так само, як газету, хтось зібгав усе її життя…

Шар за шаром злітала з неї багаторічна луска байдужості, замішаної на тваринній покірності дійсності. Швидкою ходою вона долала квартал за кварталом, забувши про маршрутки та автобуси, і з кожною хвилиною, з кожним кроком усе змінювалося в ній. Пасмо волосся, завжди такого охайного й зібраного в пучечок, розповзлося по плечах, мов кубло рудих змій, обличчя палало.

Впевненість усіх рухів була виваженою та стрімкою, ніби вона прямувала на ристалище, аби продіти ногу в стремено і гукнути через плече чужим, схожим на відьомський перегук голосом: «Усі, хто мене любить, — за мною!» Вона не помічала, що на неї оглядаються, їй дивляться услід, ніби за її плечима й справді розвивається пурпурова мантія.

«Я вискочила з квартири із твердим наміром знищити негідника власними руками, я знала, що вороття для мене не буде. У мене лишалися гроші, і я поїхала до мисливського магазину. Там виявилося, що для того, аби придбати навіть газовий пістолет, потрібно зібрати купу довідок. Тоді я просто зайшла у найближчий господарчий магазин і купила кухонний ніж».

…Вона хотіла вбити. Навіть тоді, коли напад люті минув, вона не відмовилася від свого задуму. Зворотного шляху — у відчай, злидні, холод, який намітився в стосунках із Максом, — не було. Із ножем у кишені свого білого плаща вона бродила під котеджем Дартова, як одинока вовчиця. Пізно ввечері він під’їхав на своєму шикарному «мерседесі», і фари машини висвітили жіночий силует на тлі темного високого паркану.

Вона не шукала приводу підійти — він сам раптом вискочив з авто і попрямував до неї. Зовсім близько вона побачила його темні очі, але у них був розпач… Вона цього не чекала.

— Це ви? — сказав він. — Я вірив, що зустріну вас…

«У цю мить він мав вигляд божевільного. Я гадала, що він упізнав мене як дружину Макса, адже колись ми зустрічалися на якомусь літературному збіговиську. Я подумала, що він має мене злякатися».

Але він дивився на неї, як дивляться на ікону або пташку, яка несподівано сідає на простягнуту долоню.

— Мені треба поговорити з вами, — рішуче вимовила Жанна, стискаючи в кишені руків’я ножа.

— Будь ласка, прошу! — Він навіть забув про машину і, кинувши її на бруківці перед будинком, відчинив перед нею браму.

Якби вона могла знати, що відчув Дартов у ту мить! Він не згадав той момент, коли мимохідь побачив її уперше в колі приятелів на поетичному вечорі у Києво-Печерській лаврі кілька місяців тому, — тоді лише невловима тривожна асоціація майнула в його уяві й швидко розтанула, адже тоді його голова була заморочена зовсім іншим. Але тепер!.. Білий плащ, яскраве пасмо волосся, зелені вогники в очах… Це була вона, Жінка з паризького портрета. Скільки разів він уявляв цю зустріч, як гнав од себе думку, що це неможливо, як боявся повірити у безглуздя своєї мрії. І от вона з’явилася саме тепер, коли йому було куди привести її, було що кинути до її ніг.

Дартову здалося, що це він, саме він матеріалізував її своєю пристрастю, викликав з потойбіччя, видряпав з часу. У нього тремтіли руки. Він не знав, що зробити для неї. Він заметушився, як хлопчик на першому побаченні.

«Ми увійшли до котеджу. Мене вразила його вишуканість, багатство, пишність і… І все це належало Максові! Можеш уявити, що я відчувала, роздивляючися цю розкіш — картини, техніку, антикварні полиці з книжками, дубові меблі… Він відпустив хатню робітницю і сам виклав на стіл купу смачної їжі».

Стоячи перед горою невідомих їй продуктів та напоїв, вона відчула, що зголодніла і

1 ... 34 35 36 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній діамант міледі», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Останній діамант міледі» жанру - 💙 Бойовики:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній діамант міледі"