Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

Вона лежала на спині, притиснувши долоні до простирадла з обох боків, щоб не дозволити собі встати і піти до нього в кімнату, знаючи, що здатна зараз навіть на це…

Це не я, це моє тіло, яке я не можу ні витримувати, ні контролювати…

Але десь у глибині свого єства Даґні відчувала присутність судді, який був не словами, а нерухомою точкою світла, і цей суддя спостерігав за нею, але тепер уже не судив її суворо, а схвалював і радів, немовби кажучи: «Твоє тіло? Та якби ж він був не тим, ким він є, хіба твоє тіло робило таке з тобою? Чому ти хочеш саме його тіло, а не тіло когось іншого? Думаєш, ти проклинаєш усі ті речі, заради яких ви жили? Ти проклинаєш те, що ви обоє прославляєте цієї миті, самим своїм бажанням?»

Даґні не треба було чути слів, вона прекрасно їх знала, знала завжди.

…За якийсь час вона втратила відблиск цього знання і не залишилося нічого, крім болю і долонь, притиснутих до простирадла, і мало не байдужої думки: цікаво, чи він теж не спить, чи зазнає тих же тортур, що і вона?

Даґні не чула жодного звуку, не бачила відблисків світла з його вікна на стовбурах дерев надворі. Минуло багато часу, коли з темряви його кімнати пролунали звуки, які дали відповідь на її запитання. Даґні знала тепер, що він не спить, і знала, що він не прийде. Вона почула його кроки і клацання запальнички.

Річард Гейлі закінчив грати, відвернувся від піаніно і подивився на Даґні. Він бачив, як вона опустила обличчя, мимовільно намагаючись приховати занадто сильну емоцію. Звівшись, усміхнувся й м’яко промовив:

— Дякую вам.

— О, ні… — прошепотіла Даґні, знаючи, що це вона повинна висловлювати вдячність, хоча це й марна справа. Вона думала про ті роки, протягом яких було написано твори, які Гейлі щойно для неї виконував — тут, у маленькому будиночку на виступі скелі, над долиною; про ті роки, коли він надавав форми всій цій надмірній величі, створюючи плинний пам’ятник ідеї, згідно з якою відчуття життя прирівнюється до відчуття краси; а вона, Даґні, ходила тим часом вулицями Нью-Йорка, безнадійно шукаючи бодай якоїсь радості, а її наздоганяли верескливі звуки сучасної симфонії, наче плювок з інфікованого горла гучномовця, що викашлює свою злість, свою ненависть до життя.

— Я щиро, — всміхнувся Річард Гейлі. — Я бізнесмен, я ніколи не роблю нічого безкоштовно. Ви мені заплатили. Тепер ви розумієте, чому я захотів сьогодні для вас зіграти?

Даґні підвела голову. Він стояв у центрі вітальні, вони були самі. Крізь розчахнуте в літню ніч вікно проглядалися темні дерева на видовженому схилі, що сходить додолу, до мерехтіння віддалених вогнів.

— Міс Таґґарт, скількох ви знаєте людей, для яких моя робота така ж важлива, як і для вас?

— Небагато, — просто відповіла вона, без лестощів і вихваляння, віддаючи безособову данину істинним цінностям.

— Ось якої платні я вимагаю. Мало хто може собі її дозволити. Мені не йдеться про ваше задоволення, не йдеться про ваші емоції — до біса емоції! Я кажу про ваше розуміння, про той факт, що ваше задоволення того ж походження, що й моє, воно походить з одного джерела: вашого розуму, свідомого судження, породженого інтелектом, здатним судити мою роботу за стандартами тих самих цінностей, що підштовхують мене створювати. Я кажу не про те, що ви щось відчули, а про те, що ви відчули саме закладене мною; не про те, що ви захоплюєтеся моєю працею, а що ви захоплюєтеся саме тим, що важливо для мене.

І він розсміявся.

— У більшості митців є лише одна пристрасть, дужча за прагнення бути обожнюваним: їхній страх ідентифікувати характер того обожнення, яке вони дістають. Але це страх, якого я ніколи не поділяв. Я не дурю себе стосовно своєї роботи чи реакції, на яку сподіваюсь, — я ціную однаково високо і те, й те.

Мені не хочеться, щоб мною захоплювалися безпричинно, емоційно, інтуїтивно, інстинктивно чи сліпо. Мене не цікавить сліпота у жодній формі, я маю надто багато всього, що хотів би продемонструвати. Мене не цікавить глухота, бо мені є що сказати. Мені не потрібне захоплення, що йде з серця, а тільки те, що йде від голови. І коли я знаходжу клієнта з такою неоціненною здатністю, мій виступ перетворюється на взаємну угоду задля взаємної вигоди. Митець — це торговець, міс Таґґарт, найсуворіший, найвимогливіший серед усіх торговців. Тепер ви мене розумієте?

— Так, — дещо недовірливо відповіла вона, — розумію.

Недовіра пояснювалась тим, що Даґні зараз почула власний символ моральної гордості, сформульований чоловіком, від якого вона найменше чекала це почути.

— Якщо розумієте, то чому ви хвилину тому мали такий трагічний вигляд? Про що ви шкодуєте?

— Я шкодую про ті роки, впродовж яких ваша праця залишалася непочутою.

— Але ж це не так. Я даю два чи три концерти щороку. Тут, в Ущелині Ґолта. Один з них відбудеться наступного тижня. Сподіваюся, ви прийдете. Вхід — двадцять п’ять центів.

Даґні не могла стримати сміху. Він теж усміхнувся, а потім його обличчя поволі набуло серйозного виразу, наче його раптом накрило хвилею якихось неозвучених міркувань. Він поглянув у темряву за вікном, туди, де у просвітку між гілками виднівся знак долара — вигин лискучої сталі, викарбуваний на небі. Місячне світло зробило його блідішим, залишивши тільки металевий полиск.

— Міс Таґґарт, ви розумієте, чому я міняю три десятки сучасних артистів на одного справжнього бізнесмена? Бо в мене значно більше спільного з Еллісом Ваяттом чи Кеном Даннаґґером (якому ведмідь на вухо наступив), ніж з такими людьми, як Морт Лідді чи Бальф Юбанк? Хоч би про що йшлося — про симфонію чи про вугільну шахту, — вся робота — це акт творення, вона походить з одного джерела: з непорушного вміння дивитися на все власними очима. Це означає вміння здійснювати раціональну ідентифікацію. Що, своєю чергою, означає вміння зшивати, з’єднувати і створювати те, що раніше було непоміченим, не з’єднаним і нествореним. Невже не зрозуміло, що той осяйний