Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Іван і Чорна Пантера 📚 - Українською

Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Іван і Чорна Пантера" автора Володимир Лис. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 82
Перейти на сторінку:
була неприховано-саркастичною.

— Ти вгадав, — Зінаїда подивилася так, що наступної миті їй здалося — сама в це вірить. — Саме з ним. А чому б і ні?

— Знаю, знаю — він людина, така, як ми, нічим не гірша, і теде, і тепе. Вітаю, колего.

Проказавши це, Георгій Семенович сплюнув і попрямував до сараю. Взяти косу, щоб накосити трави кролям. Софія Петрівна тим часом полола город і сердилася на Валерію, котра не йшла їй помагати. А могла б і та сучка, Зінка, прийти помогти.

Зінаїда Антонівна вийшла за ворота і посагонила[8] пружним кроком сільською вулицею. Вона думала, що це, по суті, хоч і божевільна, але прекрасна за своєю гуманною суттю думка — віддатися Іванові, який зовсім не даун, а… Яскравий, типовий представник народу, сучасного поліського селянства, котрий навіть хоче вивчити англійську мову.

«У мене, здається, потихеньку дах їде», — подумала Зінаїда Антонівна й лапнула себе за голову.

Іван у цей час уже вернувся додому. Він був щасливий. Наука давалася не так уже й важко. Але найголовніше не це. Найголовніше те, що у нього на горищі тепер не одна, а цілих п’ять Таумі Ремпбелл. Їх добула з тієї мудрої штуки, хитрої залізяки, що стоїть в кабінеті директора, Господи, як його, ага, компу… компутера, Зінаїда Антонівна, пані Зіна.

На одній карточці, а втім, і не карточці, а картинці на білій бомазі — Таумі на березі моря. Вітер кошлатить її волосся, рве платтячко, а вона мружиться і посміхається.

На другій картинці Таумі йде якоюсь доріжкою у нарядній білій спідничці й прозорій блузочці, з маленькою сумочкою в руках. Не може Іван пригадати, як називається та доріжка. Таумі теж посміхається, тільки інакше, ледь-ледь, по боках доріжки люди, які захоплено дивляться на Іванову богиню, кохану, сонечко його ясне, хай і темне, шоколадне. Як би Іван хотів там бути, поглянути, хоч упівока, хоч краєчком ока, хоч на мить.

На третій картинці Таумі сідає у машину. Ногу закинула, голову повернула, на Івана дивиться, а Іван очі заплющує, бо ж здається, що з-під коротенької сукенки трусики біло-біло зблискують. Йой, Таумі, що ти робиш, хочеться сказати Іванові.

На четвертій — Таумі упівпояса, у прозорій рудуватій кофтинці, крізь яку видно її цицьочки з гострими, ще темнішими, ніж тіло, сосочками.

«А, Боже мій, Таумко», — хочеться сказати Іванові, поки він дивиться на цю карточку-картинку.

У нього в такі хвилини геть паморочиться в голові. Пливе вона кудись, бідолашна, у височінь, пробиває черепичний дах, зведений колись над хатою покійним татом Миколою. І там собі летить аж у піднебесся, торкається щокою хмари і блаженствує.

Теперка Іван, вернувшись, скидає празничного костюма, якого неодмінного вдягає, коли вирушає на урок до вчительки пані Зіни. Скидає маринарку, штани, а затим і сорочку. Труси в Івана довгі, майже до колін.

«Нє, я не схож на боцюна, — думає Іван, стоячи перед люстром, вмонтованим у стіну шафи. — А на яку пташку схож? Ой, Іване, на підбиту сіру вороняку, бо на голуба — нє, то пташка сумирна, лагідна, а ти, Йване, з мамою буцаєшся, суперечиш…»

Ну, мама тут як тут — згадав у думці, а вона на порозі.

— Отак і стоятимеш без штанів?

— А чом би й нє, наш директор тож у коротких ходить, — Іван у зеркалі сам собі підморгує.

— Станеш директором, то й ти ходи собі хоч голяка.

Проти такого аргументу не попреш. Іван — не директор, а тому мусить шукати старіші, буднічні штани. Тре буде спитати у вчительки, як директор по-англіцькі.

— Зило принесеш із городу, я наполола, — командує мама.

— Добре, добренько.

Та Іван, перш ніж піти на город, вирішує на горище залізти, Таумі добрий день сказати. Та коли вистромлює голову із ляди, мало не умліває і додолу не гепається з драбини. Прямо на нього біжить здоровенний сірезний щуряка, який тримає в зубиськах шматок паперу.

Господи Боже мій і Пречиста Матінко — в зубах щур тримає, волочить, певно, до своєї нірки, карточку Таумі.

— Киш, проклятий, щоб ти здох, кинь мою дівку, — кричить до щура Іван.

Щур од несподіванки спиняється і кидається вбік. Та паперу із зубів не випускає. Іван мусить дертися спішно на гору.

— Я тобі дам, гаспиде, красти чужих дівчат!

Іван тупає вже по горі, щур кидається під купу старої взувачки. Та мусить карточку Таумі таки впустити.

— Що там таке, Іване? — кричить знизу перелякана мама.

— Нічо, нічо, тико щур біг, — відказує Іван. — Я його прогнав.

Він підіймає карточку, геть пожмакану і любовно її розглядає. До чого хитрі ці звірюки, дивується. Щур хотів украсти фотку, на якій Таумі ногу в машину закидає. Мало не прокусив зубиськами те місце, де трусики видніються. У ногу поцілив.

«Боженьку мій, там же десь, напевне, їй заболіло», — зненацька думає Іван.

Заболіло тій, справдешній Таумі.

Він ховає світлину в книжку, найтовстішу — «Энциклопедический словарь», а книжку прикладає цеглиною. Дудки тепер дістанеш.

— Іване, тебе самого щур не з’їв? — бідкається внизу мама Панаска.

— Нє, я зара чимось дірку заб’ю.

Після того, як всі дірки на горищі міцно затулені, Іван спускається на землю. Мама там дорікає їхньому коту за неробство. Котисько соромливо треться об двері.

— А мо’, то й не щур, а велика миша? — вголос розмірковує Іван.

— Чоб то не було, а кіт на горі теперка ночуватиме, — вирішує мама.

«І стерегтиме мою Таумі, — думає Іван. — Мою чорну пантеру».

Йому радісно, що порятував дівчину. А то невідомо, щоби щуряка з нею зробив би. Була б то справжня пантера, то за себе постояла б. Дарма, у неї є Іван. З тією радісною думкою Іван і рушає на город, щоб принести складене в ряднину виполоте зілля.

На іншому городі вчителька Софія Петрівна механічно вискубує бур’яни і марно чекає на Валерію. І ще марніше на свою ненависну суперницю й колегу Зінаїду Антонівну, яка минає останню кукуріцьку хату і прямує до лісу. Тіло вчительки англійської мови легке, майже невагоме. Тут, за селом, вона може розкинути руки і подумки летіти. Вона скидає плаття і розмахує ним.

«Я маленька пустотлива дівчинка», — думає вона.

Чиста блакить неба цілує її розтріпане волосся.

Зінаїда тепер справді схожа на пустотливе дівчисько, що біжить назустріч чомусь незвіданому, щасливому, такому, що підхопить її на крила, мов гуси-лебедята з казки.

Невже це зустріч, цей останній урок з Іваном так вплинув?

Відповіді — чи то з неба, чи з надр своєї дивно збудженої голівоньки — Зінаїда не

1 ... 34 35 36 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван і Чорна Пантера», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іван і Чорна Пантера"