Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"

В окружній лікарні якось про це пронюхали і міс Акерман сказала мені одного разу, «Генрі, сьогодні у тебе останній день лікування. Я сумуватиму за тобою.»

«Та ну,» сказв я, «ви певно жартуєте. Ви сумуватимете за мною не більше, ніж я за тією електричною голкою!»

Та того дня вона була якоюсь іншою. Її великі очі були вологі. Я чув як вона шмигала носом.

Я почув, як одна із сестер запитала її, «Чому ти, Дженіс, що сталося?»

«Нічого. Все добре.»

Бідолашна міс Акерман. Мені було 15, я був закоханий у неї, моє тіло було вкрите фурункулами і жоден з нас не міг нічого вдіяти.

«Що ж,» сказала вона, «це твоє останнє ультрафіолетове опромінення. Лягай на живіт.»

«Тепер я знаю, як вас звуть,» сказав я їй. «Дженіс. Гарне ім’я. Таке ж, як і ви.»

«Та ну, перестань,» відповіла вона.

Вона зайшла, коли пролунав перший сигнал. Я перевернувся, Дженіс знову увімкнула машину і вийшла з кімнати. Я більше ніколи її не бачив.

Батько не довіряв платним лікарям. «Вони змушують тебе сцяти у пробірку, забирають гроші, а потім валять додому в Беверлі Хілз до своїх дружин,» казав він.

Та якось він відправив мене до одного. У нього смерділо з рота, а голова була кругла, як баскетбольний м’яч, з маленькими оченята. Мені не подобався батько, а цей лікар був не кращим. Він наказав не їсти смаженого і пити морквяний сік. І все.

Батько сказав, що з наступного семестру я відновлю своє навчання.

«Я рву дупу, охороняючи музей від крадіжок. Вчора якийсь нігер розбив скло і вкрав рідкісні монети. Я спіймав того засранця. Ми скотилися по сходам. Я тримав його, поки не прибула підмога. Я щодня ризикую життям. Чому ж тобі сидіти вдома і протирати штани? Я хочу, щоб ти став інженером. Але як ти, в дідька, станеш інженером, якщо я знайшов твій зошит, а там одні баби з задеритими спідницями? Це все, що ти вмієш малювати? Чому ти не малюєш квіти чи гори з океаном? Ти повернешся до школи!»

Я пив морквяний сік і чекав на повернення до школи. Я пропустив усього лиш семестр. Мої фурункули не пройшли, проте вони вже не були такими старшними.

«Ти знаєш, скільки коштує мені морквяний сік? Година моєї роботи коштує, як цей клятий сік!»

Я відкрив для себе громадську бібліотеку Ла С’єнеги. Я записався туди. Бібілотека знаходилась біля старої церкви на Вест Адамс. Вона була дуже маленька і там була тільки одна бібліотекарка. Вона була класною. Їй було десь 38 і вона збирала своє сиве волосся у тугий пучок. У неї був загострений ніс, а за окулярами без оправ ховалися глибокі зелені очі. Мені здавалося, ніби вона знає усе на світі.

Я ходив бібліотекою, вибираючи книги. Я брав їх з полиць одну за одною. Та мені не щастило.  Всі вони були нудними. Їхні сторінки були списані словами ні про що. А якщо там про щось-таки й говорилося, то викладалося це так довго, що поки я дочитував до кінця, я був настільки стомленим, що нічого не розумів. Я пробував книгу за книгою. Серед усіх цих книг мала бути та єдина.

Щодня я ходив до бібліотеки на розі Адамса та Ла Брі, і щоразу там була моя бібліотекарка, сувора, непорушна й мовчазна. Я діставав книги з полиць. Першою вартісною була книга автора на ім’я Ептон Сінклер. Він писав простими реченнями і в них вчувалася злість. Він писав зі злістю. Він описував нетрі Чикаго. Він висловлювався чітко і ясно. Потім я знайшов іншого автора. Його звали Сінклер Льюїс. А книга називалася «Головна вулиця». Він скидав покрови лицемірства, що окутували людей. Йому лиш трохи бракувало пристрасті.

Я повернувся за добавкою.  Я прочитував по книзі за один вечір.

Якось я крутився там, раз-по-раз кидаючи погляд на бібліотекарку, аж раптом натрапив на книгу під назвою «Вклонися дереву і каменю». Має бути цікаво, адже саме цим ми і займалися постійно. Нарешті, якийсь рух! Я відкрив книгу. Автором була Джозефін Лоуренс. Жінка. Нічого страшного. Кожен має право на знання. Я погортав сторінки. Та вони були такими ж, як і у решти книжок: бліді, невиразні, стомлюючі. Я поставив книгу на місце. І поки моя рука була на полиці я натрапив на нову знахідку. Це був іще один Лоуренс. Я відкрив книгу на першій-ліпшій сторінці й заходився читати. Вона була про піаніста. Спершу історія здалося мені фальшивою. Та я продовжував читати. Піаніст потрапив у халепу. Його розум щось казав. Якісь темні й незвичні речі. Рядки на були добряче підігнані, здавалося ніби він волав, але не «Джо, де ти?» Це було більше схоже на Джо, де хоча б щось? Цей Лоуренс був майстром щільного й кривавого рядка. Я про нього раніше не чув. Чому про нього нічого не казали? Чому не афішували?

Я прочитував по книзі в день. Я прочитав усього Д. Х. Лоуренса, наявного в бібліотеці. Бібліотекарка почала дивно на мене поглядати, коли я обирав книги.

«Як у тебе сьогодні справи?» питала вона.

Це завжди так приємно звучало. Я почувався так, ніби вже переспав із нею. Я прочитав усі книги Д. Х. Лоуренса і перейшов до інших. До Х. Д., поетеси. І Хакслі, наймолодшого з Хакслі, Лоуренсового друга. Мене просто захлеснув потік. Одна книга вела  до іншої. Дос Пассос був непоганим. Не надто аж добрим, та доволі пристойним. Його трилогія про США зайняла у мене більше одного дня. Драйзер взагалі не вразив. А от Шервуд Андерсон так. А потім був Хемінгуей. Яка майстерність! Він умів будувати рядок. Це була радість. Слова не були нудними, вони заводили розум. Читаючи їх відчувалася магія, можна було жити без болю, маючи надію і байдуже, що там буде далі.

Але доводилось повертатися додому…

«ВИМКНУТИ СВІТЛО!» командував батько.

Я саме читав росіян – Тургенева і Горького. Новим батьковим правилом було те, що світло має вимикатися о 8 вечора. Він лягав спати, щоб наступного дня бути свіжим і повним сил на роботі. Вдома він тільки те й робив, що говорив про «роботу». Він розказував про неї