Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

Разом із усім, що вони вже сказали про мораль, це була частина тих хвилюючих сумнівів, що їх заронив у її душу брат, а також того стану нового внутрішнього пробудження, який вона звідтоді відчувала, до кінця його не усвідомлюючи. Бо стан байдужости, який Аґата плекала в собі й умисне виставляла напоказ, домінував у її житті не завжди. Одного разу сталося таке, після чого ця потреба карати саму себе народилася безпосередньо з глибоко пригніченого стану; вона, як здалося їй, не зберегла тоді вірности високим почуттям, сприйняла це як щось її негідне й відтоді зневажала себе за власну інертність і черствість. Сталося те в пору між її дівоцтвом у батьківському домі й незрозумілим шлюбом з Гаґауером і в такому короткому часовому відтинку, що навіть в Ульріха досі не випадало нагоди поцікавитися про той випадок. Розповісти про це можна швиденько: у вісімнадцять років Аґата вийшла заміж за чоловіка, лише трохи старшого за себе, й у поїздці, що почалася їхнім весіллям, а завершилася його смертю, — вони ще не встигли навіть вирішити, де житимуть, — його всього-на-всього за кілька тижнів відібрала в неї хвороба, якою він заразився в дорозі. Лікарі назвали її тифом, і Аґата повторювали те слово вслід за ними, вбачаючи в цьому якусь видимість ладу, бо такий був гладенький, відшліфований бік цієї справи, призначений для зовнішнього світу; але невідшліфований мав інший вигляд. Доти Аґата жила з батьком, якого всі поважали, тож її брали сумніви, чи справедлива вона до нього, коли його не любить, і непевне очікування в інституті, невіра в себе, викликана тією непевністю, також не робили її зв’язки зі світом міцнішими; зате згодом, коли вона раптом немовби ожила й спільними зусиллями з товаришем юности за кілька місяців подолала всі перешкоди, що поставали перед її заміжжям через молодість обох, хоч родини закоханих нічого не мали проти одна одної, Аґата раптом позбулася своєї самотности і якраз завдяки цьому стала сама собою. Мабуть, це можна було б назвати, отже, коханням; але є закохані, котрі на кохання дивляться, як на сонце, вони від нього просто сліпнуть; а є закохані, котрі вперше вражено розплющують очі на життя аж тоді, коли його осяє кохання. Аґата належала до цих других і зовсім іще не знала — кохає вона свого супутника чи щось інше, коли прийшло те, що мовою неосяяного світу називалося інфекційною хворобою. То був ураган жаху, що зненацька вирвався з чужих життєвих сфер, то був опір, мерехтіння й згасання, покара двом людям, які чіплялись одне за одного, й загибель довірливого світу в блювоті, нечистотах і страху.

Аґата так ніколи й не повірила в те, що сталося й що вбило її почуття. У паніці від розпачу, стоячи навколішки біля ліжка вмирущого, вона переконувала себе, що заклинаннями спроможеться ще раз викликати ту силу, якою в дитинстві подолала власну хворобу; та коли занепад усе ж таки не припинився й уже почала згасати свідомість, вона в кімнаті якогось чужого готелю, не тямлячи себе, обняла коханого і, втупившись у безживне обличчя, не зважаючи на небезпеку, на реальні обставини, про які нагадувала обурена санітарка, тільки те й робила, що годинами шепотіла у вухо, яке її вже не чуло: «Не смій, не смій, не смій!» А коли всьому настав кінець, вона здивовано підвелася, і від хвилини цього порожнього подиву, ні про що таке не думаючи, просто через мрійливість і норовливість самотньої натури внутрішньо дивилася на те, що сталося так, немовби остаточно ще нічого не сталося. Поводитися так схильна, либонь, кожна людина, коли не хоче повірити гіркій звістці чи намагається надати втішного відтінку чомусь непоправному. Проте Аґатину поведінку вирізняла сила й розмах цієї реакції, адже вона, Аґата, по суті, зненацька пройнялася зневагою до світу. Відтоді все нове вона вперто сприймала лише так, неначе воно — не щось наявне, а просто вищою мірою невідоме, — позиція, триматися якої їй дуже допомагала і її давнішня недовіра до дійсности; а ось те, що сталося, від такого потрясіння обернулося на камінь, і час забирав його з собою багато повільніше, ніж це звичайно буває зі спогадами. Але це не мало нічого спільного з дурманом мрій, суб’єктивности й спотвореного сприйняття, коли потрібен лікар; навпаки, як на людське око, Аґата відтоді й далі жила життям вельми безхмарним, невибагливо-доброзвичайним і лише трішечки нудним, у ньому ледь-ледь прозирала нехіть жити, що справді нагадувала лихоманку, на яку вона так навдивовижу добровільно хворіла в дитинстві. А те, що в її пам’яті, яка свої враження й так ніколи легко не розчиняла в узагальненнях, кожнісінька година минулого жаху лишалася реальністю, мов ото загорнений у біле простирадло труп, — це, попри всі страждання, пов’язані з такими виразними спогадами, робило її щасливою, бо нагадувало припізнілий загадковий натяк на те, що не всьому ще кінець, і зберігало їй, занепалій духом, якусь непевну, однак шляхетну напруженість. Але насправді все зводилося лише до того, що Аґата знов утратила сенс свого існування й свідомо перейшла до стану, що не відповідав її рокам; адже тільки літні люди живуть, не бажаючи розлучатися зі своїми минулими клопотами та успіхами й відгородившись від сьогодення. На Аґатине щастя, однак, у тодішньому її віці рішення ухвалювали хоч і на вічність, але рік важив уже мало не половину вічности, і згодом це не минуло і її — пригнічена природа й скована уява вийшли на волю. Подробиці того, як це сталося, великого значення не мають; одному чоловікові, чиї зусилля за інших обставин навряд чи вивели б Аґату з її рівноваги, таки пощастило цього домогтися, і він став її коханим, і ця спроба повторити те саме ще раз скінчилася, по дуже короткім часі фанатичних сподівань, бурхливим отверезінням. Тепер Аґата відчула себе викинутою і зі свого реального, і зі свого нереального життя й негідною високих помислів. Вона була однією з тих сильних людей, які вміють довго вичікувати, не роблячи жодних рухів, поки раптом десь із головою заплутаються, тож вона, розчарувавшись, невдовзі ухвалила нове нерозважливе рішення; полягало воно, якщо казати коротко, в тому, що вона покарала себе у протилежний спосіб від того, в який согрішила: прирекла себе на подружнє життя з чоловіком, який викликав у неї легку відразу. І цим чоловіком, якого вона обрала собі на кару, був Гаґауер.

«Звичайно, це було щодо нього ані