Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

 — Якби ти прочитала всі ці описи стану одержимости Богом, залишені нам чоловіками й жінками минулих століть, то в кожній їхній літері знайшла би правду й реальність, але твердження, що складаються з цих літер, були б донезмоги огидні твоєму здоровому глузду. — Потім повів далі: — Вони пишуть про якесь переливчасте сіяння. Про безмежний простір і безмежне багатство світла. Про невловиму «єдність» усіх речей і духовних сил. Про чудесні й несказанні душевні злети. Про пізнання й осяяння, такі швидкі, що все роблять одночасним і нагадують вогненні краплі, що спадають у світ. А з другого боку, вони промовляють про забуття, втрату порозуміння, ба навіть про занепад усього на світі. Вони промовляють про дивовижний спокій, далекий від будь-яких пристрастей. Про оніміння. Про зникнення думок і намірів. Про сліпоту, в якій вони ясно бачать; про ясноту, в якій вони мертві й надзвичайно живі. Вони називають це «відходом», а проте стверджують, нібито живуть життям повнішим, ніж будь-коли. Чи не ті самі це відчуття, що тужаться прозирнути крізь мерехтливу словесну оболонку, відчуття, які навідують нас і тепер, коли серце — «жадібне й насичене», як вони кажуть, — випадково опиняється в утопічних сферах, схованих десь і ніде поміж безмежною ніжністю й безмежною самотністю?!

Ульріх на мить замислився, і в цю невеличку паузу вклинивсь Аґатин голос:

 — Чи це не те, що ти колись назвав двома пластами, які лежать у нас один над одним?

 — Я?… Коли?

 — Ти просто так, знічев’я пішов до міста, й тобі здавалося, немовби ти в ньому розчиняєшся, але водночас воно тобі не подобалося; а я тобі сказала, що й зі мною часто так буває.

 — Ах, так! Потім ти ще навіть згадала про Ґаґауера! — вигукнув Ульріх. — І ми засміялися. Тепер я добре пригадую. Але ж нічого такого конкретного ми на увазі не мали. Адже я взагалі вже розповідав тобі про видіння, яке дає й бере, про чоловічу й жіночу основу, про гермафродитизм первісної уяви тощо. Я про таке можу говорити багато! Неначе вуста мої від мене десь далеко-далеко, наче місяць, що завжди тут як тут, коли вночі треба з ким-небудь побалакати по щирості. Але те, що розповідають про пригоди своєї душі ті благочестиві люди, — провадив він, і в гіркоту його слів знову вплелися нотки діловитости й захвату. — нерідко не поступається глибиною й нещадною переконливістю стендалівському аналізу. Щоправда, — уточнив він, — поки вони обмежуються описом самого явища й не висловлюють власної думки, хибної через їхню підступно-солодку переконаність у тому, буцімто вони обрані Богом пізнати його безпосередньо. Бо від цієї хвилини вони вже не розповідають нам, звичайно, про свої невимовні сприйняття й відчуття, в яких немає місця ні іменникам, ні дієсловам, а розмовляють фразами з підметами й додатками, бо вірять у власну душу і в Бога, як у два одвірки, поміж яких відкриється диво. Отак вони й доходять до висловлювань, нібито душу їхню вийнято з тіла й переселено в Бога або нібито Бог проникає в них коханцем; Бог їх, мовляв, ловить, ковтає, засліплює, викрадає, ґвалтує, або їхня душа тягнеться до нього, проникає в нього, призволяється ним, любовно його обіймає і чує, як він промовляє. Земний прототип тут очевидний; і описи ці тепер нагадують уже не надзвичайні відкриття, а лише досить одноманітні картинки, що ними закоханий поет оздоблює об’єкт своїх захоплень, про який може бути лише одна думка. Принаймні для мене, призвичаєного до стриманости, такі звіти — сущі тортури, бо ці обранці, запевняючи, нібито до них звертався Бог чи нібито вони розуміли мову дерев і тварин, водночас не хочуть сказати мені, що ж саме вони почули; а якщо, бува, й скажуть, то, виявляється, йшлося всього-на-всього про приватні справи або про звичайні церковні новини. Просто шкода, що на дослідників у точних науках не сходить прозріння, — завершив він свою довгу відповідь.

 — Гадаєш, воно могло б на них зійти? — лукаво спитала Аґата.

Ульріх на мить завагався. Потому відповів так, немовби хотів захистити свою віру:

 — Не знаю; можливо, це могло б статися зі мною! — Почувши власні слова, він усміхнувся, намагаючись іще раз уточнити їхній зміст.

Аґата також усміхнулася; схоже, нарешті вона дістала відповідь, якої так прагнула, й на її обличчі на коротку мить відбилося те безпорадне розчарування, що настає після раптового спаду напружености. І заперечила вона, мабуть, лише через те, що хотіла ще раз розворушити брата.

 — Ти ж бо знаєш, — промовила вона, — я виховувалась у дуже релігійному закладі. Як наслідок, у мене часто прокидається бажання наводити на все карикатуру, й, коли хто-небудь заводить мову про релігійні ідеали, це моє бажання стає просто огидним. Наші виховательки носили форму, два кольори якої утворювали хрест, і це нагадувало, певна річ, про одну з найвищих ідей, яку ми цілісінький день мали бачити перед собою; але ми не думали про неї жодної секунди, а наших «паніматок» за їхній вигляд та їхню шовковисто-м’яку мову називали не інакше, як павучихами-хрестоносцями. Тож коли ти читав, мене й поривало то на сміх, то на сльози.

 — Знаєш, про що це свідчить? — вигукнув Ульріх. — Та лише про те, що сила добра, яку, мабуть, якимсь чином нам дано, ту ж мить, щойно її замикають у тверду форму, починає роз’їдати її стінки й через дірку одразу відлітає до зла! Це нагадує мені про той час, коли я служив офіцером і разом зі своїми товаришами був опорою трону й вівтаря. І ніколи в житті я вже не чув таких вільних розмов про те й те, як у тому нашому колі! Почуття не люблять, щоб їх прив’язували, а надто — почуття особливі. Я певен, ваші браві виховательки самі вірили в те, що вам проповідували. Але віра не повинна старіти ні на годину! Ось у чому вся річ!

Аґата й сама збагнула, хоч Ульріх у поспіху й не сказав про це собі на втіху: віра черниць, котрі відбили в неї бажання вірити, була просто «законсервована». Нехай законсервована, сказати б, і у власному соку, нехай вона й не втратила властивостей віри, але все ж таки та віра була не свіжа, вона навіть якимсь незбагненним чином перейшла в інший стан, ніж той первісний,