Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

— Набагато краще, сер, дякую, — відповів Олівер.

Знаючи, що його дивакуватий приятель може ляпнути щось неприємне, містер Браунлоу спішно попросив Олівера піти сказати місіс Бедвін, що вони вже готові пити чай. Олівер радо подався геть з кімнати, бо, щиро кажучи, гість не зовсім йому сподобався.

— Гарненький хлопчик, правда ж? — спитав містер Браунлоу.

— Не знаю, — буркнув містер Грімвіг.

— Не знаєте?

— Атож. Не знаю. Як на мене, то всі хлопці однакові. Я знаю тільки два види хлопців: одні борошняні, інші м'ясолиці.

— І до якого з них належить Олівер?

— До борошняного. А в одного мого приятеля син м'ясолиций. Усі його називають гарним. Голова в нього кругла, щоки червонющі, очі масні. Жах, який бридкий! Руки, ноги, тулуб такі товсті, що синій його костюмчик, здається, от-от лусне; голос лоцманський, апетит вовчий. Зразу видно — негідник!

— Годі вам, — сказав містер Браунлоу. — Малому Оліверові Твісту всі ці риси не властиві, тож не розпаляйтесь.

— Так, не властиві, — відповів містер Грімвіг. — В нього можуть бути ще гірші.

Тут містер Браунлоу невдоволено кахикнув, що, очевидно, неабияк потішило містера Грімвіга.

— Атож, можуть бути ще гірші, — повторив він. — Звідки взявся цей хлопець? Хто він і що він? Ну, була в нього гарячка. То й що? Хіба на гарячку хворіють тільки порядні люди? Поганих вона теж часом уражає, будьте певні! Одного чоловіка — я знав його — повісили на Ямайці[38] за те, що він убив свого хазяїна. У нього було шість нападів гарячки — і що ж, гадаєте, його через це помилували? Пхе! Дурниці!

Річ у тім, що в глибині душі містер Грімвіг був дуже схильний визнати і зовнішність, і поведінку Олівера надзвичайно приємними. Але проти цього повставав притаманний йому дух сперечання, що саме загострився через знайдену апельсинову шкуринку. Тому, подумки заприсягшись, що ніхто в світі не змусить його ставитися до хлопця прихильно чи неприхильно, містер Грімвіг відразу почав суперечити своєму приятелеві. Коли містер Браунлоу визнав, що на жодне з поставлених запитань ще не може дати задовільної відповіді, бо вирішив не розпитувати Олівера про його минуле, поки хлопчик зовсім не одужає, містер Грімвіг зловтішно посміхнувся й глузливо запитав, чи економка має звичку перевіряти після вечері столове срібло, бо одного чудового ранку, мовляв, вона не долічиться двох-трьох столових ложок, а якщо ні, то він ладен… і так далі.

Містер Браунлоу сам відзначався досить запальною вдачею, проте, звиклий до химер свого приятеля, він вислухав усе це дуже добродушно. За чаєм містер Грімвіг ласкаво зволив зауважити, що здобні булочки на смак просто чудові, тож мир і спокій було відновлено, і Олівер, який теж сидів за столом, уже почував себе вільніше в присутності сердитого дідугана.

— А коли ж ви маєте намір вислухати повну, правдиву й докладну оповідь про життя і пригоди Олівера Твіста, сер? — запитав містер Грімвіг у містера Браунлоу наприкінці чаювання, поглядаючи скоса на хлопчика.

— Завтра вранці, — відповів містер Браунлоу. — Я хотів би вислухати його сам на сам. Прийдеш до мене, любий мій, о десятій ранку.

— Гаразд, сер, — відповів Олівер не зовсім твердо, бо його збентежив пильний погляд містера Грімвіга.

— От послухайте, — прошепотів цей джентльмен містерові Браунлоу. — Він до вас завтра вранці не прийде. Я бачив, як він завагався, перше ніж відповісти. Він обдурює вас, друже мій.

— Нічого подібного! — запально вигукнув містер Браунлоу.

— Якщо ні, — мовив містер Грімвіг, — то я ладен… — і ціпок стукнув об підлогу.

— А я життям своїм ручуся, що він каже правду! — сказав містер Браунлоу і грюкнув кулаком об стіл.

— А я головою ручуся, що бреше! — відказав містер Грімвіг і собі грюкнув кулаком об стіл.

— Побачимо, — сказав містер Браунлоу, стримуючи гнів.

— Атож, побачимо, — піддражнив його містер Грімвіг. — Побачимо!

В цю мить сама доля втрутилася в особі місіс Бедвін, яка зайшла з пакунком книжок, що їх містер Браунлоу купив того ранку в уже знайомого нам книгаря. Поклавши пакунок на стіл, вона рушила була до дверей, але містер Браунлоу спинив її:

— Затримайте посильного, місіс Бедвін, — сказав він. — Я маю повернути кілька книжок.

— Він уже пішов, сер, — відповіла місіс Бедвін.

— То заверніть його, — звелів містер Браунлоу. — Це справа нагальна. Книгар людина бідна, а за ці книжки не сплачено. До того ж кілька книжок треба відіслати назад.

Двері на вулицю було відчинено. Олівер побіг в один бік, покоївка в другий, а місіс Бедвін з порога верескливо гукала посильного, але той уже зник. Олівер і покоївка повернулись і захекано доповіли, що посильного і сліду нема.

— Як прикро! — вигукнув містер Браунлоу. — Я так хотів віддати ці книжки ще сьогодні!

— А ви відішліть їх з Олівером, — уїдливо посміхнувшись, порадив містер Грімвіг. — Він, звісно ж, передасть їх у повній цілості.

— Так, будь ласка, дозвольте мені, сер, — попрохав Олівер. — Я бігтиму всю дорогу, сер.

Старий джентльмен саме збирався сказати, що Олівер ні в якому разі не піде, але єхидне кахикання містера Грімвіга змусило його вирішити інакше: нехай Олівер швидко виконає доручення і тим відразу спростує несправедливі підозри містера Грімвіга, принаймні в цьому питанні.

— Гаразд, я дозволяю тобі, любий мій, — мовив містер Браунлоу. — Книжки лежать на стільці біля мого столу. Принеси-но їх.

Радіючи нагоді прислужитись, Олівер умить збігав нагору й повернувся з книжками під пахвою й картузом у руці і став, чекаючи вказівок.

— Перекажи, — почав містер Браунлоу, твердо глянувши в очі містерові Грімвігу, — перекажи книгареві, що я повертаю йому ці книжки й віддаю свій борг — чотири фунти й десять шилінгів. Ось тобі п'ять фунтів. Ти маєш, отже, принести мені десять шилінгів решти.

— Я обернуся за десять хвилин, сер! — завзято вигукнув Олівер.

Сховавши гроші до кишені й застебнувши куртку, він обережно взяв під пахву книжки, чемно вклонився й вийшов з кімнати. Місіс Бедвін провела його до дверей, знову й знову пояснюючи, як пройти найближчим шляхом, і нагадуючи прізвище книгаря й назву вулиці, хоч Олівер запевняв її, що добре все це затямив. Зрештою, напутивши хлопчика, щоб він, бува, не застудився, старенька відпустила його.

— Який же він славний, благослови його, боже, — зітхнула вона, дивлячись йому вслід. — І мені чомусь так тривожно. Може, не слід було б йому йти…

В цю мить Олівер озирнувся і, перш ніж завернути за ріг, весело кивнув їй головою. Старенька відповіла йому усмішкою, зачинила двері й пішла до своєї кімнати.

— Нумо подивимось, — мовив містер Браунлоу, дістаючи з кишені годинника й кладучи його на стіл