Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

Тож я обережно прочинив скрипучі двері й шаснув усередину. Переді мною знову постало відкрите патіо, трохи просторіше ніж у «Mundo Joven Catedral»; праворуч від входу починалась стійка реєстрації, зліва здіймались догори сталеві закручені сходи, що вели на горішній поверх, а навпроти проступав невеликий бар. Посеред патіо тиснулися кілька ресторанних столиків зі стільцями.

Як на перший погляд, будиночок виглядав нічогенько, хоча все у ньому, і стіни, і вікна, і меблі були наче з чорно-білого кінофільму про далекі шестидесяті.

На скрип старезних дверей з-під стійки випірнула чорнява голова.

— Hóla! — гукнув приземистий і злегка кучеристий мексиканець.

— Привіт! — кажу йому. — Я бронював у вас кімнату.

Адміністратор видався навдивовижу тямовитим хлопцем, відмінно справлявся з англійською, знав, де знаходиться Україна, навіть правильно назвав столицю, а до того — проказав кілька слів, щоправда, російською. Як виявилось, він якийсь час жив у Штатах, де мав одного знайомого програміста родом із Росії.

— Пріффєт! Пока! Да-а-а, карашо! — радо галдикав мексиканець.

Узрівши, що я чудово розбираюсь в його овечому беканні, він напужився і видав ще кілька слів, яких усіх іноземців росіяни вчать насамперед. Метикуватий читач, гадаю, здогадається сам, що то були за слова, а я обмежусь розпливчастою згадкою і не осквернятиму ними сторінок цієї книги.

Полаявшись російською досхочу, адміністратор показав, де моя кімната.

Попри пізній час, я лиш стягнув наплічника і залишив помешкання. У фойє на мене чекала нова інтернаціональна компанія, готова знайомитися, обмінюватися враженнями й вислуховувати мої історії. Саме тут я здибав ще одного бельгійця — кумедного і простакуватого Стівена де Трейєра, який переслідуватиме мене до самого кінця подорожі. Як поведінкою, так і зовнішнім виглядом він страшенно нагадував роззяву Жака Паганеля з роману «Діти капітана Гранта». Поряд з ним, підклавши ноги під себе, клювала носом щуплява русявка, його дівчина. Парочка з Бенілюксу завтра відбувала до Оахаки лиш на пару годин раніше від мене, при цьому не маючи ще ні квитків на автобус, ні кімнати у хостелі. Отак їхали, аби лиш кудись їхати. Вони саме мляво дискутували, в якому хостелі Оахаки краще спинитися, тому я не полінувався і притяг свій itinerary на добрих півсотні сторінок — з картами, маршрутами, директивами і бронюваннями: нате, мовляв, дивіться, буржуї, як треба готуватися до подорожі.

Візаві, закинувши ноги на журнальний столик, простягся ще один «бекпекер» — Джеймс Кадлецек, статечний і блідий, не в міру дивакуватий фрілансер з Далласу, який писав статті для різних Інтернет-видань, безперестану кочуючи світом. Біля нього приткнувся столичний мексиканець — Хосе Луїс Іслас, товариш техасця, який супроводжував його у поневіряннях південними мексиканськими штатами. Завтра вони мали лізти на вулкан El Malinche недалеко від Пуебли.

Ми потопали в надутих еластичних кріслах, абияк розставлених на особливій площадці, що нависала прямо над входом до патіо. Стіни cuadra надійно захищали нас від шуму машин та вуличного гамору, який не зникав навіть уночі. Було надзвичайно приємно після тригодинної трясовиці в паршивому автобусі напівлежати у м’якому шкіряному фотелі, потягуючи звичайнісіньку «колу» і повагом розмовляючи ні про що з незнайомими, але близькими по духу людьми.

* * *

На все про все у Пуеблі я мав один день, тому наступного ранку підхопився рано, проспавши усього три години, і подався досліджувати місто та його околиці.

Пуебла виявилась славним містом. Людним і гамірним, точно як Мехіко, але більш безпосереднім та натуральним. Якщо центральна частина Мехіко мало чим відрізняється від європейських столиць — такі ж величні будови, пафосна архітектура, засилля мармуру та граніту, всюдисущі арки та колони, — то Пуебла є типовим мексиканським містом без жодного відбитка європейської прилизаності, плюгавості й модерної пишноти, при цьому ніскільки не втрачаючи у своїй красі.

В центр міста вклепалось типове Зокало: квадратна площа, собор на одній зі сторін майдану, педантично вирівняний парк із водограями посередині. Звідусіль на нього напирали абсолютно однакові за розмірами cuadras, зате перед самим Зокало невисокі, не вище двох поверхів будинки, що немовби розкривались, вилазили з-під непримітних крицевих квартальних мурів, виставляючи напоказ багато оздоблені фасади, які й до сьогодні зберігали невитравні сліди архітектури іспанської доби.

Надходила обідня пора, я мирно прогулювався вуличками Пуебли, аж раптом мій шлунок надсадно булькнув, а потім ображено забурчав, нагадуючи, що одна чашка кави з солодким млинцем не підмінить нормального сніданку. Я сховав фотоапарат в кишеню і взявся видивлятися пристойний ресторанчик, де можна було б набити черево чимось їстівним.

А зараз — увага. Лапідарна преамбула до наступних подій.

Я не пригадую, коли востаннє плакав. Чесно кажу: не пам’ятаю. Може, то було років у чотири, може п’ять. Словом, давно. Це поки ніяк не стосується оповіді, але… просто треба, аби ви знали.

Так от, Пуебла аж кишіла вайлуватими торговцями різноманітними мексиканськими наїдками. Вони приторговували просто на вулицях під палючим сонцем; їхні ларьки, тельбухаті й неоковирні, стояли на кожному кроці, часом повністю запруджуючи тротуар. А втім, я добре пам’ятав, що мені наказував Мігель ще перед поїздкою:

— Якщо не хочеш, щоб твоя подорож перетворилась на короткі перебіжки між гальюнами, — перестерігав друзяка, — не здумай їсти страви, які продаються в кіосках або на вулиці.

Разом з тим Мігель велів, щоб я їв такос скрізь, де тільки бачитиму, бо такос, а особливо соуси до нього, — то репрезентант істинно мексиканської душі та вдачі. Отак він казав мені, барбос немитий.

Під час теоретичної підготовки мандрівки я ґрунтовно проштудіював на форумі «TripAdvisor» усю наявну інформацію про такос. Там подейкували, що у великих містах більшість страв національної мексиканської кухні спеціально адаптовано під розніжених туристів і не становлять жодної загрози для неадаптованих заокеанських шлунків. У той же час сайт застерігав, що в глухих автентичних районах Мексиканських Сполучених Штатів дещо недорозвинене поняття слова «адаптація», через те там-таки можна натрапити на справдешній такос, а з ним, справдешнім, слід поводитися якнайобачніше.

Це була коротенька передмова, що мала на меті підготувати вас до нижчевикладених фактів і подій. А отеперечки сама історія.

Кепське бурчання в животі підхльостувало мене, тому я квапливо мігрував на другий бік вулиці і вишукав охайний ресторанчик, над входом котрого висіла мальовнича вивіска «El mejor tacos en Puebla[82]». Пафосний