Читати книгу - "Село не люди"

Три дні пролежав Роман у баби Килини. Три дні вона кружляла навколо нього. На хвилину не лишала. До рота щось вливає, вогкими простирадлами обкладає — і знай молиться.

Усі три дні Раїса просиділа біля чоловіка — мовчазна, скорботна, кам'яна. На ікони дивилася, на чоловіка — не могла.

Здавалося, вину якусь за собою знає. Нібито не його, а її Бог покарав — спалив Романові шкіру, живого місця не лишив, а без шкіри — вона, Раїса. Під ніч третього дня Роман прийшов до тями.

— Де я? — прошепотів.

Раїса над ним схилилася.

— У баби Килини, Ромчику. Вона тебе лікує. Каже, не можна тебе рухати, гірше буде.

Роман заплющив очі. Ледь чутно мовив:

— Дома померти хочу. Попроси, щоб віднесли.

Раїса зайшлася німим риданням, на підлогу впала, до баби Килини повзе:

— Бабо, дайте мені чогось… Отрути якоїсь. Христом Богом благаю! Сина поховала, чоловік помирає… Нащо мені жити?!

Дайте мені померти.

— Я не Бог, доню, — баба їй. — Хай Бог розпоряджається.

Три дні мамка брехала кволій Катерині, що Роман іде на поправку, а бачити його не можна, бо тітка Раїса біля нього чергує. А потім Людка прискочила. А мамка, як на гріх, на городі порпалася.

— Катька! Я зараз помру! — Людка вскочила до подруги, на постіль сіла. — А чого це ти розлежуєшся?

— Нічо'… — Катерина їй.

— Ходімо! Зараз дядька Романа привезуть! Подивимося, — Людка їй.

— Як це «привезуть»? — Катерина шепоче, а Людка аж кипить — так розказати хочеться.

— Ой, таке страхіття! Таке страхіття! Дядько Роман, кажуть, прийшов до тями і каже тітці Раїсі: «Вези мене додому, Раю! Хочу померти дома, бо якесь неподобство виходить: Сашка в ямі згинув, я у баби чужої помираю». Кажуть, дядька Романа і впізнати неможливо — одна суцільна рана. Нема чоловіка!

— Як — помирає? — Катерина говорить — і голосу свого не впізнає. — Не може він померти. Що ти верзеш, дурна!

— Сама дурна! — образилася Людка. — Уставай уже! Сама побачиш.

Катерина сіла на ліжку. Дивиться кудись крізь Людку і мовчить.

Людка за плече Катерину сіпнула.

— Гей, подружко! Що з тобою? — аж злякалася. Катерина ніби не чує.

— Катя! Ти мене чуєш? — Людка з ліжка встала — до дверей.

А тут мамка з городу.

— Тітка Дарина! Там Катя… щось… — Людка очі витріщила.

— Що ти їй наговорила? — мамка ледь не розплакалася. — Ну чого ото лізти? Хіба не бачиш — погано їй? Видворила Людку, доньку обійняла:

— Заспокойся, доню. Заспокойся… У житті по-різному буває. А витримати — треба. Як без цього?

Катерина й собі мамку обіймає:

— Мамо… Він помре?

Мамка духу набралася:

— Помре, доню. Така йому доля.

— Я піду… — з ліжка лізе.

Мамка вхопила її.

— Куди?! Ну куди ж ти підеш, Катруся?

— Просто надвір. Чи й до Людки… Не бійся. Я до дядька Романа не піду.

— Ой, доню, щось я не вірю, — мамка каже.

— Повір… Чо'сь не можу в хаті. Давить…

— Ну йди, та тільки ж дивись мені… Не треба, щоб у селі знали… Клясти будуть і тебе, і Романа бідолашного.

— Добре, мамо, — Катерина їй.

Людка Катерину побачила — насупилася:

— Через твої вередульки я все чисто проґавила! — заявила. Придивилася.

— Катько! Яка ж ти худа стала! Ніби на тонку кістку зверху косу причепили. А долоні… Долоні ж які подряпані! Де це тебе носило?

— Де дядько Роман? — Катерина її питає.

— Та де? У хаті в себе. Тільки-но привезли, — Людка доповідає. — Підвода була та сама, на якій Сашкову труну везли. Ой, так страшно…

— А ти до них підеш?

— Не знаю. Страшно…

— Ходімо, — Катерина просить. Людка підхопилася:

— Ходімо. Там зараз Ничипориха і Залусківського Алка.

Раїсу доглядають.

— Раїсу? — Катерина на Людку дивиться і не розуміє.

— Звичайно. Бо вона весь час на підлогу валиться…

Біля Романової хати товклися шанівці. Між собою — тихо. На дівчат і уваги не звернули.

— Мо', до похорону готуватися треба? — хтось.

— Треба, треба… Оце б тільки Раїса не відкинулася з горя. А то будемо всю сім'ю у рядочок класти… — у відповідь.

— Господи, Людка! — Катерина шепоче. — Дядько Роман іще живий, а вони його вже ховають… От же ненависні потвори! От же гадюки!

— Та ти що?! — Людка їй. — Хіба вони здорового у могилу кладуть?

— Ходімо, — Катерина подругу до Романової хати тягне, а Людка перелякалася:

— Давай іще трохи надворі постоїмо. Чо'сь мені колінки трясуться…

До паркану притулилися.

А вулицею до Романової хати Залусківський чеше. Незнайомого чоловіка із собою веде. Ще здалеку юрбу побачив, чоловіка зупинив:

— Таж теє… — каже йому. — Ми ж домовилися, Анатолію Петровичу?

— От як тобі усе просто, Іване, — чоловік відповідає. — Я акт склав, збитки оцінив. Тепер треба медичну довідку про стан охоронця. Ти лікаря йому кликав?

— Буде довідка… Я фелшарку з Килимівки привезу.

— Від лікаря треба. І це ще не все… Свідчення свідків…

— Анатолію Петровичу… — Залусківський взяв чоловіка за руку. — Десять відсотків — ваші. А всі довідки — то мої проблеми. Страховий випадок стався? Стався. Копа охоронялася? Охоронялася. Так давайте не про довідки, а про гроші поговоримо.

— Десять відсотків? — Анатолій Петрович аж задихнувся. — Та ти смієшся, Іване?! За десять відсотків я б не став багнюку місили, щоб до вашої Шанівки дістатися, а тут… Таку відповідальність на себе беру…

— Та не гарячкуйте! Скільки? Страховик задумався.

— Мо' п'ятнадцять? — попросив Залусківський.

— Двадцять, — відрізав Анатолій Петрович. — І всі довідки — за тобою.

— По руках! — кивнув Залусківський. — Ходімте… Самі пересвідчитеся, що охорона на копі була.

— А що з охоронцем?

— Геть обгорів.

До Романової хати дійшли — шанівці розступилися. — Іване, а кого ти привів? — гукнув хтось. — Мо' лікаря?

— Якого лікаря! — кинув Залусківський з прикрістю. — Йому вже тільки священик допоможе!

— Це священик? — здивувалася Тамарка.

— Це не ваше діло, — обірвав запитання Залусківський. І чоловікові:

— Проходьте, Анатолію Петровичу.

Шанівці роти пороззявляли і за Залусківським у хату заглядають. І дівчата — тихо, тихо, через поріг… Забилися у куток.

Роман лежав на тому самому ліжку, де кілька днів до того дожидався останньої путі його син Сашко. Вогкими простирадлами накритий геть увесь. Марля на обличчі — червона від крові. І три круглі дірки в ній прорізані — для очей і рота. У хаті — затхлий запах гнилизни, перемішаної з травами та ліками.

Роман не рухався, не стогнав, не жалівся на біль. Без тями тихо помирав, і здавалося, хоч на шкірі полум'я і згасло, а всередині продовжує тихо тліти, випалюючи все живе до останку.

Залусківський кашлянув. Баби обернулися, а від