Читати книгу - "Етюд із метеликом"

— Оцієї, на летючому вороному. Пообіцяй, що познайомиш із нею. Поклянись, Зеньку! Бо не напишу ні про виставку, ні про те, який ти великий художник.

— З чого ти взяв, що ця вершниця — каталонка?

— Барселона ж не просто іспанське місто, це столиця Каталонії. А каталонці — народ гордий і вільнолюбивий. Як вони за свою незалежність борються, як свою культуру оберігають!

— Ти що — сепаратист? Самостійник? — хмикнув Зеньо.

— Сам ти самосійник! — штовхнув його Дмитро. — Я ж про горду вершницю. У нас таких дівчат немає.

— А я кажу — є.

— А я кажу — немає.

— Парі? — Зеньо хитро примружився й простягнув руку.

— Давай, — погодився Дмитро.

— Хто програє, той замовляє столик на трьох у «Білому роялі», — запропонував Зеньо.

— Згода.

Вони вдарили по руках.

— А тепер іди замовляти столик! Іди-іди! — засміявся Зеньо і побіг у інший кінець галереї.

За кілька хвилин він підвів до Дмитра чорняву дівчину в ніжно-бузковій блузці й темно-фіолетовій міні-спідничці. Вона не сяяла так ефектно, як та, на картині. Але це була вона. Ті ж очі, ті ж різко вигнуті, мов крильця чаєняти, брови, ті ж вуста.

— Знайомся — Лінда, — відрекомендував Зеньо.

— Та сама, з Каталонії, що під самісіньким Ковелем! — весело засміялася дівчина.

У неї був особливий сміх — не дзвінкий, але сильний, оксамитовий, схожий на туркотіння горлиці. І вся вона була незвичайна, наче налита весняною бростю, що переповнювала її тіло та випромінювалася з очей, вуст, з ледь помітних ямочок на щоках і на підборідді, з обтягнутих блузкою тугих грудей. І Дмитро, потрапивши в поле того випромінювання, відчув, як раптом гаряча хвиля прокотилася його тілом, як молодий хміль забродив і вибухнув у жилах, як прискорено забилося серце.

— Д-д-митро. То що, ідемо в «Білий рояль»? — сказав, аби якось приховати збентеження.

— Пізніше! — запротестував Зеньо. — Зараз мене офіційно представлять, розкажуть, який я хороший, побажають мені нових творчих успіхів, зроблять фото на згадку. І тоді вже…

— Але ж хтось кілька хвилин тому говорив, щоб я уже, цієї ж миті, замовляв столик, — нагадав Дмитро.

Він поспішав, дуже поспішав. Бо страшенно боявся, що Лінда може не дочекатися закінчення цієї дефіляди і, поки Зеньо слухатиме спічі на свою адресу та позуватиме перед фотокамерами, піде з арт-галереї, зникне, загубиться. Хтозна, може, десь під дверима на неї справді чекає її вороний і вона скочить у сідло, торкнеться гриви й полетить туди, куди йому, простому смертному, потрапити не дано. О ні, він цього не допустить. Узяв Лінду за руку, міцно стиснув.

— Маестро Зиновію, ми з Ліндою й так знаємо, який ти геніальний. Ну вилитий Сальвадор Далі, тільки без вусів. Отож нічого нового від присутніх тут не ді­знаємося. Чекаємо тебе за півгодини в «Білому роялі».

— «Ми з Ліндою?!» — Зеньо зблід. — Як це розуміти? З якого це часу ти з Ліндою? З нею сюди прийшов я. І я не відпускаю її з тобою.

Він схопив дівчину за другу руку. Вона висмикнула її.

— Це ще що за рабовласницькі замашки? — спалахнула, кресонула поглядом і зразу ж засміялася. — Мені навіть мама з татом ніколи не наказували, з ким і куди йти. Я вільнолюбива. Дуже-дуже. Як справжня каталонка. Запам’ятайте це про всяк випадок. Отже, чекаємо тебе, Зиновію, у «Білому роялі».

За хвилину вони вже забули про Зенькове існування. У ресторані сиділо всього дві пари середнього віку та якийсь підстаркуватий мачо зі строкатою хустинкою на шиї. Вочевидь, клієнтура підтягувалася в «Білий рояль» тільки під вечір.

— Потанцюємо? — запропонувала Лінда.

Дмитро невпевнено стенув плечима — він любив танці, але ніколи не танцював у ресторані.

— А що тут танцюють? Вальс?

— Якщо вже я горда каталонка, то годилося б станцювати пасодобль. Можна й французький падеграс, він недавно повернувся в моду. Але я найбільше люблю танго. Спробуємо?

— Н-ну… — зам’явся Дмитро. — От якраз танго я не вмію.

— То зараз навчишся! — засміялася весело Лінда. — Та ти не ніяковій. Сміливіше! Ми ж не на сцені й не перед суворим журі. У танці головне — імпровізація, тим паче в танго. Це ж еротичний танець, тіло саме повинне підказувати рухи. Принаймні, так наш керівник студії каже.

Лінда підійшла до офіціанта, про щось пошепталася, і в залі зазвучала ритмічна музика. Дівчина повернулася, упевнено поклала руки йому на плечі.

— Прислухайся до мене.

Він прислухався. Відчував запах її розгарячілого тіла, кожен подих, кожен порух, вловлював її бажання. Кров пульсувала в скронях, душа злітала до неба. Не помічав ні людей за столиками, ні Зенька, оторопілого, зблідлого, закляклого біля дверей. Коли Зенько вимкнув програвач, вони подивилися на нього, як на космічного прибульця, який не знає одного з головних земних законів кохання — третій зайвий.

За тиждень Лінда стала Дмитровою дружиною. І оте традиційне «Разом до самої смерті — і в горі, і в радості» прозвучало в рагсі так, ніби вони готувались до цього все своє попереднє життя.

Ось такою рішучою була вона колись.

Дмитро заснув аж під ранок. І зразу ж побачив перед собою вороного, що мчить над лугом, не торкаючись копитами трави. Спіймав очима зачарований усміх чорнокосої вершниці.

— Ліндо! — гукнув. — Ліндо! Будь обережною! Куди ти летиш? Куди ти знов летиш? Якою усезнайкою-поспішайкою була, такою й залишилася!

Жінка махнула головою. Чорне волосся раптом здійнялося, зібралося докупи й стало крилом великого птаха. Воно закрило Ліндине обличчя. Кінь скочив із берега, опустився в червону річку. Випірнув із неї вже не вороним, а вогняним. І без вершниці.

— Ліндо-о-о! Вернися! — закричав Дмитро й прокинувся.

Лінди в кімнаті не було. Він похапцем одягнувся і вийшов у двір. Хвіртка відчинена. На траві попід штахетником збита роса. Сліди ведуть на дорогу й губляться на білому піску. Він побіг за ними. Обминув обійстя, завернув на стежку, що вела до річки, вийшов на місток. На містку лежав блакитний пасочок від Ліндиного халата. Значить, вона знову була тут. Пере­йшов