Читати книгу - "Голос перепілки"

Новий гардероб зростався з Ганниною фігурою, наче його пошито саме для неї. Усе переміряла. Лише бюстгальтер ніяк не могла защібнути. Нарешті вдалося. «Якби Параска таке виділа, то би вмерла», – подумала вона. Насамкінець таки вдягла біленьку блузку з білосніжним мереживом та довгу шовкову спідницю з широкими фалдами. Та спідниця була таки добряче тіснувата для фрау Інґрід, а Ганнину талію вона оповила, мов друга шкіра. Дівчина не відходила від дзеркала.

– Ти б ще коси підтяла, – зазирнула знову в кімнату фрау Інґрід, – тобі б пасувало.

– Коси? – зиркнула на неї Ганна так, наче та нараджувала її поїхати на край світу.

– Тобі було б гарно, – усміхнулася ще раз фрау Інґрід. Останнім часом вона таки злагідніла до Ганни.

Кумедний сивоволосий цирульник із зачесаними догори довгими бровами й підкрученими вусиками, не приховуючи свого подивування й захоплення, прикладався до Ганниних кіс. Крім Ганни, так рано в цирульні нікого не було. Гер Шмідт (саме так звернулася до цирульника фрау Інґрід) посадив дівчину на високе крісло перед люстром і розіслав її волосся по плечах. Фрау Інґрід ахнула. Вона ніколи не бачила, як Ганна розпускає коси. Гер Шмідт узяв до рук ножиці. Ганна завмерла. Тремкий і гострий звук ножиць шаснув по самісінькому серцю. Довге біле пасмо заблищало в руці гера Шмідта.

«Усе, – подумала Ганна, – дороги назад нема».

Пасмо за пасмом обережно лягало в долоню гера Шмідта й стелилося на столику біля дзеркала.

– Робимо завивку? – усміхнувся в закручений вус гер Шмідт.

– Робимо, – затамувала подих Ганна.

Фрау Інґрід сама оплатила нову Ганнину фризуру. Кілька днів перед тим вона також розрахувалася за пломби в зубного лікаря. Це означало, що Ганниною роботою фрау таки була задоволена.

– Це тобі дарунок на день уродин, – мастила медом фрау Інґрід.

Як Ганна могла забути, яке сьогодні число! Так, їй сьогодні вісімнадцять! Два роки майнули так швидко, що вона й не помітила, як той час минув.

– Дякую, – засяяла Ганна. Якби її воля, вона б сьогодні пригорнула до себе цілий світ!

– Увечері ми з гером Ґізелем ідемо в гості. Побудеш із дітьми?

– Побуду, – погодилася Ганна.

Борис сьогодні працював. Він іноді навіть на свята розвозив діжки з пивом. Гер Ґізель мав двох коренастих чистопорідних коней. Таких в Україні Ганна ніколи не бачила. Вони були трохи менші від простих коней, зате мали велику й міцну голову, товстелезний опецькуватий зад, вгодовану жилаву шию та міцні мускулисті ноги з широкими копитами. Саме цими кіньми Борис розвозив по кнайпах і ресторанах пиво, яке брав із заводу.

Ганна сиділа на килимку й уже вдесяте розповідала Йоганнесові про Котигорошка. Йоганнес так кумедно повторював українською «…горошко», що Ганна не могла не сміятися. Шестилітній Отто гасав навколо них, щоразу висолоплював язика для восьмирічного Йоганнеса й повторював своє довге «го-ро», «го-ро». Маленька красунечка Барбара весь час заглядала в кишенькове люстерко, не втручаючись у їхню розмову. Нарешті всі потомилися. Ганна, як і щодня, рівно о сьомій заплела Барбарі волосся на ніч, уклала всіх у ліжка й пішла до своєї кімнати.

Тільки-но вона переступила поріг, як почула, що хтось зайшов до будинку. То була легка й м’яка хода.

«Борис», – подумала Ганна.

То справді був Борис. Але він не впізнав Ганни. Дивився на неї й ніяк не міг збагнути, що трапилося. Ганна вже встигла забути, що вона змінила зачіску.

– Яка ти файна! – Борис не зводив із Ганни очей.

– Та не кажи таке, – знітилася Ганна.

– Отакої! Дівці сімнацять, а вона встидаєси!

– Їсти будеш? – перепинила його Ганна.

– Буду, – любувався Ганною Борис.

Вечеря була така, як і завжди: хліб, кілька плястерків сиру й чай.

– То, може, ти мені скажеш, шо то ти нинька така файна? – не відчіплявся Борис.

– Мені нинька вісімнацять, – усміхнулася Ганна.

– Йой, то ти вже така стара стала, – глумився Борис. – Здало би си відмітити! Тогди вари ще чай, бо в мене нічо моцного нема.

Ганна поставила на стіл два горнятка й налила в них чаю з вишневого листя.

– Фрау Інґрід запарила ще перед тим, як піти, – сказала Ганна й рушила на хвильку у свою кімнату. Борис почимчикував за нею, тримаючи в руках двоє горнят.

– Тутка нам буде ліпше.

– Я хотіла лише… – почала Ганна.

– Та я тобі не заважаю. Роби, шо’с хотіла, – перепинив її