Читати книгу - "Доки смерть не розлучить нас"

На маївку, яка мала відбутись на великій галявині в Капітульському лісі неподалік тракту з Володимира на Ковель, Ганс Кренке приїхав чорним «опелем» у супроводі двох охоронців з автоматами і німецького фотографа. Виголосивши коротку промову про те, якими щасливими повинні бути юнаки і дівчата, котрі тут зібрались, що вони нині живуть у великому рейху і мають можливість навіть отак розважатись, оберляйтер запросив усіх зробити спільну фотографію. Поки німець-фотограф розставляв добрих півсотні учасників маївки у напівколо, Кренке підійшов до Люби Пєвцової і щось довго їй говорив. Я здогадувався, про що йшла мова. Зрештою Люба кивнула, ніби погоджуючись, і глянула в мій бік. В очах дівчини був відчай.

Після того як фотограф зробив з десяток кадрів, Кренке поманив мене пальцем до себе. Коли я підійшов, біля німця вже стояв Тарас Кузьмук.

– Переклади голові, що я вже їду. Він залишається тут старшим і відповідає за порядок і дисципліну. До речі, я забираю від вас чарівну пані Любофф. Сподіваюсь, ви не проти?

Оберляйтер загиготів так, ніби сказав якийсь надзвичайно смішний жарт. Люба стояла поруч з ним, злегка покусуючи повну нижню губу. На мене вона вже не дивилась.

Коли Кренке поїхав, Тарас Кузьмук попросив троїстих музик, яких він привіз з Овадного, заграти щось веселе. Під звуки вальсів і оберків йшла мова про речі серйозні. Насамперед про створення в урочищі Вовчак бази для вишколу вояків для перших куренів майбутньої повстанської армії і необхідність готувати до цього побратимів і симпатиків ОУН.

Я з тривогою спостерігав за своєю улюбленою сестричкою Ганнусею. Як я не хотів, аби вона пов’язувала своє життя з нашою справою і піддавалась ризику! Але Ганнусі вже було шістнадцять, вона стала майже дорослою самостійною людиною. Коли я нещодавно сказав сестрі, що їй не варто йти на маївку і, взагалі, долучатись якось до руху супротиву, вона тихо мовила, дивлячись мені у вічі чистим поглядом карих «вовківських» очей:

– А ти б покинув мене, братику, якби я була старша і пішла боронити Україну? Ніколи!

І я вперше не зміг заперечити сестричці.

Перше, що я мав зробити після маївки, це зустрітись у Володимирі з Уласом і Тарасом. Уже наступного дня я поїхав з Кренке в комендатуру, і той згодом відпустив мене аж до ранку. Оберляйтер мав вигляд надзвичайно задоволеної життям людини, і я подумав, чи не пов’язано це раптом з його вчорашньою вечіркою в компанії Люби Пєвцової.

По обіді я зайшов у бургомістрат і застав там лише Тараса. Привітавшись, той відразу потягнув мене на вулицю.

– А де Улас? – запитав я. – Щось сталось?

– Сталось, сталось, – зашепотів Тарас, коли ми звернули з вулиці до Луги і нарешті опинились самі. – Вчора повернувся Йосько. Зараз він на хуторі Уласового дядька. Ледь вмовили, щоб він там перечекав до кращих часів.

Я неймовірно зрадів Йосьчиному поверненню. Хоча відразу зрозумів, чому виникла нагальна необхідність такої його конспірації. У єврейському гето, яке німці створили у Володимирі, нещодавно почались розстріли. Минулого разу Улас розповів, що під розстріл потрапила і Йосьчина тітка по батькові Рівця. Матір і сестер його есесівці не зачіпали. Усі троє були яскравої слов’янської зовнішності, до того ж Уласу вдалося влаштувати їх на роботу, а мати Йоська навіть прибирала в бургомістра. Однак Йосько був схожий на батька, та й повернувся він до Володимира невідомо яким чином.

– Ввечері збираємося в Уласа, а вже з ним провідаємо Йоську, – заспішив на роботу Тарас. – Ти ж з ночівлею?

– Так, – відгукнувся я, вже роздумуючи над тим, як допомогти другові. – А я, певно, піду до господині помешкання, у якої жив, коли вчився в гімназії. Вона завжди знала про все, що коїться в місті…

На хутір Уласового дядька, що лежав аж за Вощатином, ми троє добралися вже зовсім поночі. Заледве в супроводі дядька ми зайшли на кухню, як у дверях, що вели у валькір, вималювалася висока постать Йоськи Фількінштейна. Я кинувся до друга і обійняв за худі кістляві плечі.

– Йосько, нарешті, – розчулено мовив я, заглядаючи у великі темні очі побратима, які при світлі каганця мерехтіли якимось тривожним блиском. – Тепер наш квартет у повному зборі.

– Ще невідомо, скільки часу він так проіснує, – понуро відізвався Йосько. – Та я радий бачити вас усіх разом, друзі мої.

Півночі я слухав історію Йосьчиних поневірянь. Після захоплення німцями Варшави той ледве не потрапив під облави на євреїв і вимушений був з великим ризиком добиратись до родичів свого однокурсника в Хелм, у яких весь цей час і переховувався. Та коли дізнався, що есесівці вбили у Володимирі його тітку, вирішив, що настав час боротись, а не ховатись по підпіллях.

– То коли ми починаємо? – знову поставив Йосько запитання, яке Улас з Тарасом чули ще зі вчорашнього вечора. – Чого ми сидимо, як миші у висівках, і чекаємо, коли нас всіх переб’ють чи переловлять на роботу у фатерлянд?

– Скажи йому ще ти, Володьку, – стомлено мовив Улас. – До того ж ти був на маївці, на якій, як я розумію, якраз і йшлося про створення наших збройних загонів і організований супротив ворогу.

– Організований супротив! – вигукнув Йосько з якимось фанатичним блиском в очах. – Ось що зараз