Читати книгу - "220 маршрутів"

— Кажу тобі — всі подуріли, — скривися Ґвідо. — Вони ставляться до нього, як до іграшки. А пізніше не буде ані хвилини спокою, бо шмаркач хотітиме все побачити, їздити машиною й дивитися телевізор. А потім ще скаже мені пхатися з ним на боулінг!

— Ну, то принаймні матимеш компанію! — розсміявся Міхал. Він радів, що був лише гостем, а не головним героєм урочистості. Що нікого не тягне на спогади, ніхто не прагне сповідатися із сьогодення, ніхто не вимагає від нього сумувати за тим, що було в Граєві майже рік тому.

Бо Міхал не сумував. Він був готовий, що від нього цього чекатимуть, і на цю оказію приготував кілька красивих і пишних фраз. Щось типу: «Моє серце лишилося тут назавжди». Така банальність кожному приємна, от тільки зовсім не відповідає дійсності. Та Міхал уже давно зрозумів, що людям не потрібна від нього правда — вони хочуть отримати те, на що розраховують. І кожен має власні сподівання. Тому він був готовий піти до Марти. Короткий візит, нетривалий біль. Настільки короткий і несильний, щоб дівчина не встигла розплакатись, а для нього це була б нагода звільнитися від даного колись необачного слова.

Він хотів зробити те, що для нього ніколи не зробила Магда, і через що він найдужче її винуватив. Сказати: «Вибач, але це кінець». Без цього не можна почати все спочатку. Він лише нещодавно зрозумів, що певні речі в житті потрібно закривати однозначно. Часом, звісно, можна зустрітися з рішучим спротивом другої сторони, яка закінчувати не бажає. І що тоді? Так чи інакше, треба спробувати.

Він аж сам собі здивувався. Але це був наслідок багатьох днів і ночей, проведених в очікуванні дзвінка, який так ніколи й не пролунав. Коли він пізніше час від часу зустрічав Магду, цей біль повертався. Міхалові вчувалися в ньому не лише відмова чи спогад, який міг би й далі собі жити, але й питання, на яке він ніколи так і не отримав відповіді. Не потрібно бути видатним психологом, щоб зрозуміти, що Марта могла почуватися так само. Вона на таке не заслуговує.

Того дня Міхал мав малувато часу. Після хрестин і меси в костелі було ще заплановане святкування. Будинок Шмідтів, той, де вони зустрічали Новий рік, знову змушував його думати про Марту. Але останній автобус із Граєва до Варшави традиційно вирушав одразу по обіді. Хлопець поспішав.

І хоч він так усе гарно придумав, і здавався собі таким благородним, великодушним і шляхетним, з Мартою він не поговорив, не виправдався, не закрив раз і назавжди розділ «Граєво». Він узагалі на це не розраховував, але на Короткій ніхто на нього не чекав. Розчервоніла Марта не ховалася за напівопущеними жалюзі. На його дзвінки у двері ніхто не вийшов, тож останні півгодини Міхал провів на лавці перед автовокзалом.

Досі настрій у Міколая псувався напрочуд легко. У цій дисципліні він був абсолютним чемпіоном світу. З рівноваги його виводило будь-що, він одразу ж підвищував голос, влаштовував скандал, бурчав і на всіх ображався. Матір дивувало, наскільки Малий відрізнявся від завжди спокійного Міхала з його вважай перманентним хорошим гумором. Та якщо Міхал ніколи не дошукувався недоліків у будь-чому, Міколай обожнював терзатися й перейматися, і скрізь бачив лише мінуси. Може, саме тому його так зачарувала постійно усміхнена Меланія, котра завдяки кущику чотирилистої конюшини повірила у власне щастя. А може, і він почав уже вірити в силу свого талісмана?

Цього разу скандалу в лікарні не було. Уявивши собі, що вдома він знову візьме до рук улюблені палички, Міколай терпляче витримав кількагодинне очікування на прийом і нарікав помітно менше звичайного. Йоланта Вербицька вирішила вважати це позитивним, хоч вочевидь короткочасним, симптомом.

— Ну, що ж, юначе, — промовив лікар, розглядаючи рентгенівський знімок. — Схоже, усе гаразд.

— Привіт, пропущені контрольні! — радісно зітхнув Малий.

— А ти, я бачу, ще той зух! — розсміявся лікар. — Добре, але на скейті тепер усе ж із захистом. Ти мене розумієш?

— У мене зовсім інші плани, пане лікарю.

— Які? Тепер, для різноманітності, зламаєш собі ліву руку?

— Я кидаю дошку. Надто дорого вона мені обійшлася.

— Он як! — лікар схвально кивнув головою. — Теж непоганий варіант. Тоді говорити «до побачення» не будемо.

Як і передбачалося, того для до школи Міколай уже не повернувся. Він почувався трохи дивно, наче гіпс йому насправді не зняли. Рука задерев’яніла, особливо в зап’ястку, і це його дратувало. Тому він зайнявся розпрацьовуванням, аби якомога скоріше повернути це худе нещастячко до робочого стану. Нарешті він міг скрізь почухатись, від кінчиків пальців аж по лікоть, і користався цим без упину. Гірше виявилося, коли Міколай спробував узяти палички, а потім — ручку. Видавалося, рука забула все, що колись уміла!

«Ну, що ж, спокійно, дамо їй трохи часу. Усе буде добре! — Міколай думав позитивно. — Найгірше вже позаду!»

Зміни, особливо дрібні, важко помітити відразу. Тим більше, якщо хтось не має змоги займатися самозаглибленням, бо вчителі побачили його руку без гіпсу і в них раптом ніби відкрилося друге дихання. У всіх одночасно. Міколаєві знання раптом стали питанням державного значення, а зошити — найпопулярнішими збірниками вправ у школі. Масштаби цієї масової істерії не мали жодного об’єктивного пояснення: щойно почався листопад, і до кінця семестру було ще купа часу.

Малий навдивовижу гідно витримував збільшення навчального навантаження. Коли в нього виникали труднощі, достатньо було скерувати погляд до третьої парти в лівому ряду, де тепер сиділа Меланія (вони з Беатою вже не були найкращими подружками), або дочекатися перерви. Меланія всіх заражала