Читати книгу - "220 маршрутів"

Хоч Міколай старанно приховував від родичів навіть саме ім’я Меланії, однак, трохи мимоволі, він таки запросив її в гості. Вона чогось не розуміла з інформатики, і він вирішив їй допомогти. Байдуже, якою ціною. Зрештою, знайомство й так було неминуче. Малий відтягав цей момент якомога довше, бо просто боявся Міхала: його в’їдливості, жартиків, боявся, що Міхал почне загравати з Меланією й зіпсує їхні стосунки. Бо попри своє несамовите почуття гумору, попри кожну проведену в клубі п’ятницю, Міхал і досі не мав дівчини. А принаймні так казав. Він навіть розробив із цього приводу власну філософію. Мати завжди питала, з ким він іде. І він щоразу називав інше жіноче ім’я. А у відповідь на звинувачення додавав з ангельським виразом обличчя:

— Я ж не якийсь там рекордсмен, щоб двічі підряд зустрічатися з однією дівчиною!

Рекордсменом він точно не був, але ця його невідпорна привабливість могла сполохати Меланію. Так би, напевно, і сталося, якби Міколай не виявив максимальну обережність. Для першого візиту Меланії він обрав день, коли Міхала мало не бути вдома до шостої, і майже впевнений, що брата вдалося перехитрити, Малий запросив дівчину до себе.

— Меланія, яке гарне ім’я! — надмірно захоплювалася мати, коли Малий представив однокласницю.

— Колись мені не подобалося, та я вже звикла, — відповіла Меланія. Вона трохи ніяковіла, але старанно продовжувала посміхатися, зрештою, завжди готова до пестощів Надійна була чудовим приводом не дивитися на пані Вербицьку.

— Ви голодні?

— Звісно! У Меланії мене пригощали смачнючими дерунами, ти, мамо, теж мусиш показати клас! — гукнув Міколай.

— Ну, що ж, схоже, у мене немає вибору. Доведеться засукати рукави.

І все б могло пройти гладко. Меланія вивчила матеріал назубок, вони трохи поговорили про барабани, Міколай показав їй свою карту Варшави, де позначив місця» до яких дістався під час своїх експедицій. І саме в цей момент з’явився Міхал. Він завжди запізнювався: на годину, дві чи три. Цього разу він прийшов на дві години раніше! Оце називається відчувати момент!

— Привітики! — він без стуку зайшов до кімнати Малого, попри те, що мати йому це категорично заборонила. — Ми, здається, не знайомі? — звернувся він до Меланії й одразу ж почав корчити із себе спокусника! Брат трохи вигнув брову й дивився на неї, наче вона якась лялечка із клубу! У цьому весь Міхал! — Я Міхал!

— Меланія.

— Дивовижне ім’я!

— Справді?

— Геть! — Міколай не витримав і кинув у нього подушкою.

— Погляньте-но, і це називається гостинністю! У вільний час доведеться мені зайнятися твоїм вихованням, юначе!

— Ти оглух?! — злився Малий.

— Гей, хлопче! Спокійніше! У тебе гостя! — дорікнув йому Міхал.

— Вали звідси!

— Я хотів лише сказати, — звернувся Міхал до Меланії, — що обід готовий. Просимо до столу!

Якби Вербицькі тиждень думали, що б такого зробити, аби якомога більше збентежити Меланію, то й так не вигадали б нічого кращого, ніж обід із двох страв і десерту, поданий на святковому сервізі й найкращій скатертині, у присутності всієї родини, окрім її голови, котрий традиційно був відсутній аж до вихідних.

Коли Міколай побачив, як усе розвивається, він не на жарт переполошився.

— Мови немає! Ми поїмо в мене!

— Але ж... — несміливо спробувала заперечити мати.

— І на звичайний тарілках! — сердито шепотів він у кухні. — Мамо, не перебільшуй! То були звичайні деруни!

— Я не можу дозволити, щоб ви їли на колінах!

— Раніше це тобі якось не заважало!

— Хіба я ніколи не казала, що їсти слід за столом?!

— Зрештою, у них теж їдять не за столом.

— Але ж так не годиться!

— Краще її налякати, так?! Щоб вона більше не захотіла сюди приходити?! — вибухнув Міколай.

— Ти ж розумієш, що не про це йшлося! — тепер мати була на межі образи!

— Ми поїмо в моїй кімнаті за письмовим столом, добре? — проказав Міколай якомога спокійніше. Було видно, що для нього це дуже важливо.

— Ну, добре, як собі хочеш.

Попри це невеличке непорозуміння Меланія сподобалася Вербицьким, а коли вона наступного дня на інформатиці відповідала, як по писаному, Міколай вирішив запрошувати її частіше. Тобто завжди, коли є можливість уникнути зустрічі з Міхалом. Окрім того, дорогий старший брат більше ніколи не поводився настільки жахливо, як першого разу, що було для нього абсолютно нетипово. Або дав собі спокій, або мав важливіші справи. Зрештою, Міколая це не цікавило.

— Мушу повідомити про дуже неприємну подію: у нашому класі з’явився злодій, — сказала класна керівничка, увійшовши разом з учителькою англійської. — Вийміть, будь ласка, усе з рюкзаків.

— Але що сталося? Хтось щось украв? Та ну, у нашому класі?.. — сипалися питання зусібіч.

— Швиденько, дістаємо все з рюкзаків! — квапила їх класна. — З бічних кишень теж. І кладемо на парти. Усе, ясно? Зараз ми з колегою перевіримо кожен рюкзак.

— Але що ми шукаємо?

— Заради слідства я не можу поки що вам сказати. І як? Нічого не забули?