Читати книгу - "220 маршрутів"

— Де?! — ошелешено вигукнула вчителька.

— У своєму рюкзаку.

— Ти знайшла Беатину ручку у своєму рюкзаку?! Це ж треба! Беатко, подивися, чи це напевно твоя?

Беата підійшла до парти Меланії й узяла ручку.

— Так, моя. Зрештою, вона не може собі дозволити чогось настільки дорогого, — і дівчина зневажливо закопилила губу.

— Добре, тоді решта класу повертається до занять, а Беата й Меланія — прошу за мною.

— Але, пані вчителько... — Меланія намагалася захиститися. — Я гадки не маю, звідки вона в мене взялася!

— Ну, не сама ж застрибнула! — іронічно прокоментувала вчителька.

Міколай спостерігав усю цю сцену й очам не вірив. Він міг дати руку на відсіч, що Меланія нічого ні в кого б не взяла. То яким дивом Беатина ручка опинилася в її рюкзаку? Вони з Беатою вже більше тижня не сидять разом! Що це за дивина?

Меланія зібрала всі свої речі й бліда як стіна, рушила на вихід. Клас, як завжди в таких ситуаціях, розділився на два табори й жваво обговорював справу. Беатина поведінка наштовхнула Міколая на певні роздуми. Було в ній щось дивне. Вона не скидалася на когось, хто щасливо віднайшов дорогу річ і уникнув скандалу вдома. На її обличчі відбивалося не полегшення, а скоріше тріумф, наче вона перемогла в змаганнях зі стрибків у висоту серед школярів. Та тієї миті він був настільки шокований, що не намагався зробити жодних висновків з поміченого.

Беата невдовзі повернулася. Меланії не було до кінця уроку. Коли вона з’явилася на перерві, то вже не усміхалася, повіки їй припухли, і загалом виглядала вона погано. Її оточило кілька дівчат з питаннями, що там відбувалося, та Меланія лише хитала головою й говорила сама до себе:

— Як таке могло статися?! Я не розумію. Я ж не крала тієї ручки!

Міколай обійняв її за плечі й відвів убік.

— Ви з Беатою посварилися?

— Ні, чому?

— Ну, ви вже не сидите разом.

— Це вона більше не хотіла.

— Не переймайся! Головне, що тепер усе позаду.

Меланія заперечливо мотнула головою, ледве стримуючи сльози.

— Ти не розумієш! Мене позбавили прав учня. Завтра має прийти моя мама!

— Але ж ти цього не робила! Не хвилюйся, Курчатко! Я знаю, що ти не винна.

Легко сказати «Не хвилюйся»! Почувши, який скандал вибухнув довкола злощасної Беатиної ручки, Міколай сам не на жарт налякався. Він не уявляв, що може втратити Меланію — тепер! Як це сталося? У чому тут справа?

— Ніхто мені не вірить, розумієш?! Беата сказала директорці, що я живу на ділянках, і я тепер не маю як захищатися! Звичайно ж, я мала мріяти про таку ручку! Я б собі такої ніколи не купила.

— Вредна мавпа! Ні, це не може так закінчитися! Не турбуйся, Курчатко, я не дозволю тебе скривдити! Усміхнись!

— Як мені усміхатися, якщо завтра я можу більше не вчитися в цій школі?! Такий сором! Моя мама цього не переживе!

— Чого сором? Що тебе несправедливо звинуватили?! От побачиш, ми виправдаємо тебе! Ну, витри очка. Усе буде добре!

Та права виявилася Меланія. Її страх був небезпідставним. Як раніше на Міколая, тепер усі вчительські погляди були звернені до неї. Видавалося, що вирок оголошено ще до судового засідання, тобто призначеної на завтра педагогічної ради.

Увечері Малий не знаходив собі місця. Він боявся йти на ділянки потемки, але іншого способу підбадьорити Меланію не було. Коли він розповів про все матері, то пережив чергове розчарування: вона відреагувала дуже обережно. Навіть здавалося, що трохи злякалася. Добре, що в останню мить він прикусив язика й не сказав їй нічого про ділянки. Навряд би вона зрозуміла.

Наступного дня він від самого ранку старався морально підтримувати Меланію. Раз виходило, раз ні. Дівчина дуже боялася зустрічі своєї мами з Беатиною та педколективом. Слова Малого її не переконували.

— Моя мама дуже легко нервується. Вона не вміє промовляти. Скоріш за все, одразу розплачеться. І кого це переконає? А пані Мозул — у шкільній раді. Вона всіх знає, і язик у неї підвішений.

— Однаково усміхнися. Ти знаєш, що коли ти не всміхаєшся, то стаєш негарною?

— Я не маю сили. Чому так просто стати злодієм?! Ніхто мене не слухає. Їх це абсолютно не цікавить! Мені страшно!

— У тебе обов’язково все буде добре. Урешті, ти — найщасливіша людина у світі, ти забула?

— Ти ж розумієш, що це просто така гра.

— Дуже хороша гра. Давай її продовжувати. І будь ласка, більше жодних виправдань!

— Боюсь, я не зможу.

— Ти мусиш! Не дозволяй Беаті побачити твій відчай, вона вирішить, що з тобою покінчено.

— Ти говориш так само, як моя бабця. Вона завжди повторювала: «Пам’ятай, дитинко — чим тобі важче, тим ширше усміхайся! Усмішка має дивовижну здатність зцілювати негаразди».

— От бачиш! Ми будемо боротися й переможемо, обіцяю!

На кожній перерві Міколай старанно піднімав дівчині настрій, та чим ближче було до кінця занять, тим гірше в нього виходило. Він вирішив поділитися з нею своїми роздумами.

— Ніщо не відбувається без причини. Може, якщо ми її знайдемо?..

— Яка причина?! Наші рюкзаки взагалі не схожі! Помилитися неможливо.

— Тоді лишаються зумисні дії, — промовив він більше до себе, ніж до Меланії. І тут згадав переможну посмішку Беати, коли та виходила із класу після виявлення крадіжки. — Я пам’ятаю, як це тоді було. Ти не могла бачити, бо вона йшла