Читати книгу - "Анна Київська – королева Франції"

І вони почали гратися, всівшись одне перед одним на ложі – ляскали одне одного в долоні, вигукуючи (король старанно повторював за королевою слова чужої йому мови):

– Ой, ладо-ладусі, ой, ладо-ладоньки, погравшись, полягаємо спатоньки.

– Мені подобаються такі… такі ладусі! – вигукував король. – Тепер я вірю, що в мене буде спадкоємець. Таки буде!.. Але скажи, що таке ваше «ладо» означає?

– У нас, у русичів, Ладо – це бог радощів, веселості та любові. А ще у нас так називають коханого чи кохану: ладо моє…

– Ладо моє… – повторив король. – Я буду тебе завжди так називати: моє ладо.

І його величність укотре впевнився за той вечір, що з таким руським богом любові у них неодмінно буде – буде! – спадкоємець… О, яким він був досі сліпцем!..

– О, моя ти… моя ти ладо…

– Ладо, Ладо, ді-ді Ладо, – ляскаючи в долоні його величності, співала Анничка.

– Ладо, Ладо, ді-ді Ладо, – ляскаючи в долоньки королеви, радо вигукував король. Щоби з ними завжди був Ладо – бог любові, молодий та веселий. І буде, буде в нього спадкоємець: бо кому ж він, пішовши в кращий світ, передасть свій трон? Щоби спадкоємець і після нього творив державу франків.

Ой, Ладо, Ладо, ді-ді Ладо…

Слуги та служки короля, прислухаючись до співів, що линули зі спочивальні, дивувалися: що се за принцеса з Києва така, що з нею король весело і радісно на подружнім ложі співає?.. Мабуть, і справді в короля скоро-скоро з’явиться маленький спадкоємець трону…

У біографії Анни Ярославни, здається, немає жодної точної, документально підтвердженої дати – все приблизно. І щодо життя, і щодо смерті. І це при тім, що встановленням точних дат у біографії київської князівни, а потім княгині Франції, займалися авторитетні французькі дослідники. Але й вони врешті-решт, розвели руками: точних дат не вдалося встановити, їх узагалі немає в біографії княгині Франції Анни Ярославни…

Невідомий ні рік народження Анни (в дослідженнях існує кілька «точних» дат), ні день та рік приїзду до Києва французів, щоби посватати дочку Ярослава Мудрого, ні коли вона приїхала до Парижа з Києва, ні…

Невідома навіть точна дата вінчання Анни з Генріхом у реймському соборі Святого Хреста. Теж – або-або…

У різних наукових працях називаються різні дати цієї доленосної події в житті Анни та Генріха: або 14 травня 1049 року, або 19 травня, але вже 1051 року…

Але так чи інак, а золота корона вже покладена на голову Анни Ярославни, і вона з тієї миті, що сяйнула в реймському соборі Святого Хреста, стала княгинею Франції.

І що з того, що з усіх перелічених видів весіль з-поміж людей весілля в Реймсі року 1049-го (чи 1051-го) не було весіллям із любові, яким має бути – бажано! – кожен обряд одруження. Що з того, що весілля Генріха I та Анни Ярославни було з розряду весіль по домовленості, що з того…

Це з-поміж простолюду (як у нас із вами, добродії та чарівні добродійки) одружуються завдяки отому прекрасному почуттю, а королям ніколи перейматися ще й якоюсь там любов’ю. Вони зайняті монархічними клопотами. Зрештою, королю потрібна королева. Для виконання державних заходів, і не яка-небудь, а знатного роду, бажано монархічного, яка має народити його величності спадкоємців – майбутнього короля, князя, царя, імператора. Одне слово, спадкоємця престолу. Тож до чого тут любов? Інша річ – розрахунок. Державний, ясна річ. А в нашому випадку любов усе ж таки (хоч одружився й король) була. Хоча лише з одного боку. Це правда, що король Франції Генріх I сватався до дочки Ярослава Мудрого з розрахунку, та як побачив Анну по її приїзді до Франції, так і закохався. Може, й не по вуха, але теж добряче. І з першого разу – і таке буває. Як бачимо, навіть серед королів.

Що ж до Анни, то, побачивши свого судженого, вона не закохалася. Ні з першого, ні з другого, ні з третього, ні з будь-якого погляду. Тож без цього святого почуття і віддалася французькому королю. Бо – «так треба було». Зміцнення зв’язків та відносин між Києвом і Парижем.

А йдучи хоч і без любові заміж (чи й не новина!) заприсяглася, що короля, якого вона не любила, неодмінно шануватиме. І буде йому вірною дружиною і королевою. А, як ми знаємо, подібна клятва, дана собі самій, – одна з найміцніших.

Тож Анна Ярославна, ставши королевою Франції, все своє подружнє життя з нелюбим королем (а втім, вона швидко звикла до нього, а звичка – це ж ніби друга натура, принаймні її замінник), була йому вірною. А що ще треба чоловікові в подружньому житті? Любов та вірність дружини. Або – за відсутності першого чинника – бодай вірність.

І навіть – під кінець їхнього подружнього життя, що виявиться не таким уже й довгим, – їй здавалося, що вона вже любить чоловіка-короля. Чи відчула до нього якесь інше, але схоже почуття, а на безриб’ї, як відомо, і рак риба.