Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

Ярослав сказав, що він недавно працює в цьому інституті і не всіх ще знає.

— Так щодо аналізів… — нагадав.

— Є, в нас такі прилади, є. В лабораторії спектроскопії. Мучник там завідуючий. Рекомендую вам його. По-перше — органік, що для вас важливо, по-друге — обдарована людина.

— А як до нього потрапити? — запитав Паливода.

— Його звати Денисом Парамоновичем… Це в старому корпусі, що через дорогу. Втім зараз почнеться обідня перерва, ви його не застанете.

Ярослав, який поснідав склянкою чаю в поїзді і вже давно відчував голод, поцікавився, де їдальня.

— Що, у вас теж почалося виділення шлункового соку? Атож, атож, всі ми — науковці живемо за тим самим біологічним годинником: час сніданку, час обіду, час вечері.

Паливоді спало на думку, що в молоді роки чоловік цей був надзвичайним базікою, таким залишився й на старості. Є люди, в яких риси характеру до того сталі, що ні час, ні злами в біографії не спроможні їх викривити.

По дорозі до буфету чоловік запитав у Паливоди його ім'я й по-батькові і який він вуз закінчив.

— Та Сашко ж Притула — ваш завідуючий кафедрою — мій учень! — вигукнув зраділо, почувши відповідь.

…Чоловік промокав носовичком краплини поту на великому похилому лобі. Він і справді нагадував чимось верблюда — балакучого дромадера.

— Ага, качка, котлети, яловичина, — читав меню Ярославів новий знайомий. — Ось це й візьму. Не люблю обсмоктувати пташині кістки. М'ясо — свинина або яловичина! Тільки б кусень смачніший…

За столом, на який вони поставили підноси, обідала білява дівчина років двадцяти п'яти. Старий усміхнувся їй і не без лукавства в голосі сказав:

— Ось цей чоловік, Таміло Андріївно, займається вуглехімією. Чом би вам не погомоніти, га? Як колегам…

Дівчина кинула швидкий пильний погляд на Паливоду.

— Не заперечую. Коли пообідаєте, зайдіть у п'ятдесят другу, це на другому поверсі.

Вона вийшла з-за столу і попрямувала до дверей. Ярослав провів поглядом її зграбну постать у барвистій ситцевій сукенці. Сусід, перехопивши його погляд, усміхнувся посмішкою старого ласуна,

У п'ятдесят другій тхнуло бензолом. Дівчина, тепер уже в білому халаті, поралася біля витяжної шафи.

— Заждіть хвилину, я зараз, — за гудінням витяжки він ледве розчув її голос.

На письмовому столі під склом помітив дві фотокартки. Найближче до нього було любительське фото жінки у фартусі, на голові — біла хустина, з-під якої виглядало темне волосся. Жінка стояла у дворі: з одного боку виднівся ріг сільського будинку, з іншого — літня кухня, між ними — кущі й деревця.

Нарешті дівчина опустила скло витяжки, натисла на вимикач. Стало тихо. Крізь прочинене «вікно долинав шурхіт верховіття. Ярослав перевів погляд з фотокартки на дівчину: ті ж самі риси обличчя — широкопосажені очі, брови — чорні дуги, тонкий, навіть гострий ніс. Тільки одна невідповідність — жінка мала чорне волосся.

— Мама, — пояснила господиня, помітивши, що Паливода розглядав фото.

— Ви схожі… Тільки волосся різного кольору.

— Не так щоб уже й різного, — посміхнулася дівчина.

У тій посмішці було трохи ніяковості, трохи іронії щодо самої себе. Та за мить лице її стало серйозним, навіть офіційним.

Паливода запитав:

— Вам не доводилося зустрічати в літературі згадки про окисли азоту у вугільних газах?

Дівчина на мить замислилась, перевела погляд на каштанове галуззя за вікном.

— Не доводилося, — хитнула головою. — А чого вас цікавлять саме ці окисли?

— Власне мене цікавлять нітросполуки у вугіллі… А окисли — лише свідки їх наявності.

— Он воно що. То ви шукаєте вибухівку? Дівчина витягла з шухляди столу дві теки. Розв'язавши одну з них, почала перебирати аркуші, списані синьою й зеленою пастами. Ярослав подумав, що дівчина, мабуть, аспірантка або щойно закінчила аспірантуру.

— Може, це вас зацікавить… — вона простягла йому кілька сторінок, списаних дрібним почерком. — Автори нітрували вугілля. Запевняють, що отримали вибухівку… Можете забрати, вона мені все одно непотрібна.

У дівчини були зеленкуваті очі і довгі вії, шкіра на обличчі гладенька, як у шістнадцятирічних, правда, дещо холодна.

Ярослав подякував.

Він уже збирався йти, коли погляд його затримався на другому фото на столі. Власне, то була вирізка з газети із знімком тріо бандуристок. Крайня праворуч — його нова знайома. Фото було зроблене під час виконання номеру, бо у всіх трьох зосереджені обличчя. Дівчина посередині — мабуть, солістка, бо за порухом губ видно, що виводить. Під знімком короткий напис:

«Ой, не ріж косу…» На фото у всіх трьох — корони з чорних кіс. А зараз у однієї з володарок тих чорних корон — розпушене біляве волосся.

Таміла Андріївна, перехопивши погляд гостя, дещо пом'якшала. А по миті лице її стало й зовсім відкритим, ніби вона непомітно змахнула з нього маску офіційності. Ярослав побачив просто гарну дівчину з зеленими, дещо здивованими очима і відчув десь глибоко в собі тихий біль. Той порух душі його, напевне, передався й господині, бо вона посміхнулась і, ніби продовжуючи вголос досі нечутну між ними розмову, сказала:

— Якщо маєте бажання — приходьте о восьмій в Будинок учених. Сьогодні там виступатиме наше тріо.

Від спрямованих на нього очей йому вже сильніше замлоїло всередині, немовби вітром поворушило згаслу ватру. З тими почуттями він і пішов.

Паливода спинився перед похмурим п'ятиповерховим