Читати книгу - "Спомини"

У часі дороги батько напоминав мене, щоб не забував молитви, щоби вчився, щоби був скромним і послушним. Знаю, що ця наука мене дуже женувала[128], але й глибоко запала в серце. Пополудні, десь коло четвертої години, батько, наговорившись про різні справи (бо сестра і шваґер оповідали про різні вишнівецькі події, з яких я лише дещо затямив, про родину, громадські спори, хліборобські справи й інші), стали збиратись назад у дорогу. Всі попращались з ними поцілуванням руки. Я рівно ж поцілував і дуже заплакав, бо огорнув мене якийсь сум і туга за домом. Я не знаю, чи коли в життю я відчував таку велику ностальгію за домом, як тоді. Ми провели батька до дороги, і він від’їхав. Мене потішали, але то мало помагало, бо я плакав, аж заснув, і збудився рано.

Чому мене привезли на дальшу науку до Вишнівчика? Найперше тому, що там була повна чотириклясова школа, в якій вчили в третій і четвертій клясі по-німецьки, і вона була відома з того згляду на Поділлю. Управителем школи був Корчинський, українець, хоч був дуже уляглий для польського уряду і, тоді польської, шкільної управи. Все ж таки говорив з людьми по-українськи. Була й учителька, українка, дуже побожна, сирота по вишнівецькому судді, бо у Вишнівчику був і суд. Але найенергічніший і свідомо найактивніший українець був учитель Іван Слободяник, який походив із Заздрости, і якого батьки були малозаможними господарями. В народній роботі він не брав участи, але в школі завжди підкреслював, що він русин-українець.

Другою причиною було те, що моя рідна сестра Розалія мешкала у Вишнівчику, недалеко церкви і школи.

Близько Заздрости є Струсів (7 км). Там також вчили дещо по-німецьки, здається, в одній чи двох клясах, але школа мала польський характер, і треба було б мешкати в чужих людей на стації, на що батьки не хотіли згодитися з огляду на мій дуже молодий вік і, здається, з огляду на польські шляхотські впливи.

Кімнати Гриневичів були великі, і я мав місце, де вчитися. Управитель школи і учителі прийняли мене добре і ласкаво. Зразу призначили мене до кляси, яку вела дуже побожна, свята учителька. І знаю, що висидіти в неї чотири години, то була жахлива мука. Руки на лавці, якщо не писав і не читав, та й не можна було навіть шевельнути. Пізніше, одначе, перенесли мене до вищої кляси (з третьої до четвертої), якою провадив згаданий учитель Іван Слободяник. У нього поведінка була вже свобідніша, але держав строгу військову дисципліну. Учні його боялися, але і шанували, так само і в усьому містечку. Мав військову поставу, військовий хід, правильні риси подовгастого слов’янського лиця. Носив борідку і був завжди гарно і чисто убраний. Із всіх інспекційних провірок він завжди виходив похвально. В часі пауз-перерв він робив руханку і гру м’ячем, скоки. Знаю, що через шнур скакав я все найвище. В клясі в нього було все точно означене: читання, писання, рисовання, співання, але можна було повернутись і засміятись. По однім боці в лавках сиділи хлопці, а по другім — дівчата. Я сидів завжди в першій лавці. Учитель давав мені ще й приватні лекції за доплатою, щоби підробити дещо матеріял з німецької мови в четвертій клясі.

Учитель Іван Слободяник, як згадано, походив із Заздрости, з убогішої родини. Він ходив в Тернополі до польської гімназії, бо української ще не було, разом з моїм тіточним братом Яном Янковським[129], поляком, пізнішим начальником суду в Коломиї і Станиславові, завзятим мисливим[130]. Пізніше він мусів, задля браку засобів, виступити з гімназії і перейти до учительської семінарії, з чого був дуже невдоволений і впрост духово заломаний. Він розповідав, що коли був учеником, то мій батько давав йому допомогу на студії. Завжди виявляв він негодовання, що не добився вищого становища і мусів остатись народнім учителем.

На лекції приходив я рано, мусів вивчити напам’ять завдану граматику і слова та німецькі розділи. Загалом система була мнемотехнічна[131], все треба було вивчати напам’ять. Нещастям було, що мене завжди будили досвітами вчитися, хоч це було рішучо без потреби. Те раннє вставання так мене вичерпувало, що вкінці я діставав головокруження і треба було кілька тижнів, щоб я прийшов до себе. Якщо я помилився в слові, то учитель був безоглядний і кричав, кидав книжкою, однак ніколи не карав тілесно. Таке поденервування минало, і він скоро знову приходив до духової рівноваги. Я вчився добре, і не було в тому напрямі жодної трудности, та й був першим учнем в клясі. Учитель Іван Слободяник мав прегарний почерк письма, опановував усі предмети, знав початки латинської мови, а будучи свідомим українцем, то цю свідомість впоював також і в мене. Він дав мені “Кобзаря” Шевченка, якого я перший раз зобачив. Пригадую собі, що я зараз вивчив напам’ять “Думи мої, думи мої”, а опісля інші вірші.

Шкода, що тоді не було такого педагогічного і методичного проводу, як загалом розумна методика, а педагогіка надроблялася страхом, карою і виучуванням напам’ять. Хибою було і те, що я мало ходив на прохід, хоч він часом брав мене зимою пройтися по улицях містечка. Досвіта,