Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

На бічній колії біля невеликої глинобитної залізничної станції стояв приватний вагон, від'єднаний вранці від мексиканського потяга і недосконалим розкладом приречений очікувати наступного потяга в такій убогій місцині.

Колись це був звичайний пасажирський вагон із сидячими місцями, але мандрівники, які намагалися улестити провідників із кокардами на кашкетах, нізащо б не впізнали старого знайомого. Фарба, позолота і дбайливе рихтування не залишили натяку на громадську приналежність. Білосніжні мереживні фіранки статечно затуляли вікна. Спереду нерухомо повис у спекотному повітрі прапор Мексики. Задню частину прикрашали прапор США і дим із димаря, який натяком на кулінарні шедеври, готові до споживання, підсилював загальне враження приватності й комфорту. Око спостерігача, роздивляючись стінки, неодмінно зупинилося б на імені, написаному золотими і блакитними літерами по всій довжині вагона, — це почесний привілей знаті й видатних осіб. Втім, власниця вагону — якщо вірити напису, «Альварита, повелителька змій» — не була ні першим, ані другим. Королева зміїного племені поверталася з успішного туру найбільшими мексиканськими містами, наразі збираючись відвідати Сан-Антоніо, де, згідно з афішами, вона продемонструє неймовірну владу і абсолютний контроль над смертельно отруйними зміями, які звиватимуться і шипітимуть на очах онімілої від страху публіки.

Тридцять сім градусів у затінку не сприяли пожвавленню на вулицях поруч із залізницею. Окраїна міста, квартал бідноти, неспокійний киплячий казан із п'ятьох народностей, купа наметів, джакалів[39] і глинобитних хижок. Відпочинок тутешніх мешканців — шарманка і своєрідні розваги, які назавжди залишаться в пам'яті випадкового відвідувача. Позаду за неохайною рваною щелепою старого міста височіли густі крони дерев, затуляючи від сторонніх очей невеличку балку. В напівтемряві причаївся струмок, що звивався вниз вздовж крутого прямовисного обриву каньйону Ріо-Гранде.

В такому непривітному місці довелося зробити вимушену зупинку приватному вагону повелительки змій.

Передні двері вагону були відчинені. Портьєри перетворили купе у маленьку вітальню, де зазвичай сиділи збуджені передчуттям сенсацій репортери і перекодовували музику слів сеньйорити Альварити у пишномовність статей. На стіні висів портрет Авраама Лінкольна, товариство йому складала групка школярок на тлі кам'яних сходів і великодні лілії в яскраво-червоній рамці. Під ногами лежав симпатичний килимок. Зарошений глечик води і склянка стояли на вишуканій підставці. У вербовому кріслі-гойдалці читала газету Альварита.

Іспанка, сказав би кожен, поглянувши на дівчину; з Андалузії або навіть баскійка — неповторне поєднання темряви і вогню. Волосся кольору багряного винограду у світлі місяця. Величезні темні очі, здатні позбавити сну прямим упевненим поглядом. Гордовите і сміливе обличчя з відтінком чарівної зухвалості, на яку безстрашна сеньйорита цілком мала право. Довершували бездоганний образ зелені, жовті й білі афіші у кутку. Вони — хіба що тьмяна копія повелительки змій, коли та з'являється у всій красі на сцені. З афіш на вас дивиться вродливиця у чорному корсеті з жовтою шнурівкою; замість браслетів довкола оголених рук звиваються блакитні полози; майже чотириметровий азійський пітон Куку двічі обвивається навколо талії і один раз навколо шиї, його бридка голова застигла поруч із чарівною голівкою повелительки.

Рука відсуває портьєру, що розділяє вагон. З'являється пані середніх років зі слідами колишньої вроди, тримаючи в руках ніж і недочищену картоплину.

— Альвірі, ти зайнята?

— Я читаю газету з дому. Мамо, ти уявляєш, та бліда блондинка Матильда Прайс отримала найбільше голосів у конкурсі краси «Міс Галліполі», який проводила газета «Ньюс»!

— Ха! Цього ніколи б не сталося, якби ти була вдома, Альвірі. Бог свідок, я сподіваюся, ми повернемося додому до осені. Я стомилася гасати світами, вдаючи, що ми брудні даго, і давати зміїні вистави. Але я не це хотіла сказати. Знову втік найбільший пітон. Я оглянула весь вагон, але не знайшла його. Куку зник десь годину тому. Я чула шурхотіння на підлозі, але подумала, що це ти.

— От клятий старий гад! — вигукнула повелителька, швиргонувши газету на підлогу. — Уже втретє вислизає. Джордж ніколи не зачиняє його клітку як слід. Думаю, він просто боїться Куку. А мені тепер доведеться полювати на пітона.

— Краще поспіши, хтось може його прибити. Повелителька у презирливій посмішці продемонструвала блискучі зубки.

— Овва! Кожен, хто побачить Куку, якнайшвидше дремене подалі, прямісінько до аптеки по заспокійливе. Неподалік я помітила струмок. Старий негідник поповзе до води, щоб скинути шкіру. Я знайду його там, не хвилюйся.

За кілька хвилин готова до пошуків Альварита спустилася на платформу. Красива чорна спідниця — останній писк моди. Бездоганна блуза на довгий рукав милувала око і здавалася прохолодною і свіжою оазою в розпеченій пустелі. Чоловічий солом'яний бриль міцно сидів на скрученому гулькою пишному волоссі. Під ніжним, круглим, нахабним підборіддям красувалася недбало-вишукано зав'язана вигадливим вузлом краватка з двома довгими кінцями та чоловічий високий стоячий комірець. У руках сеньйорита тримала білу шовкову парасолю від сонця з мереживними яскраво-жовтими китицями.

Безсумнівно, вбрання Альварити робило честь містечку Галліполі, та очі сеньйорити навіювали думки про Севілью і Вальядолід, кастаньєти, балкони, мантильї, серенади, засідки, нерозсудливу сміливість… ось що обіцяли ці темні безодні.

— Не боїшся йти сама, Альвірі? — стурбовано поцікавилася мати повелительки. — Тут швендяє скільки різного наброду! Може б, ти…

— Я в житті не зустрічала нічого, що могло б мене злякати, мамо. Особливо це стосується людей. Чоловіків, якщо хочеш. Не переймайся. Я миттю знайду втікача-ледацюгу й повернуся.

На товстому шарі пороху, що вкривав землю біля колії, треноване око Альварити хутко помітило хвилястий слід пітона. Відбиток тягнувся вздовж залізничної станції і далі вузенькою вуличкою у напрямку балки, як