Читати книгу - "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"

мимо високого дерева, почула, що між густих гілок щось зашелестіло. Вона задрала вгору морду і побачила на дереві тетерева. Довго лисиця на його поглядала, все хвостом виляла і раз по раз облизувалась. Та тіко біда, що високо він сидів, не можна було до його добраться. Лисиця зараз же пригадала хитрощ. Задрала вгору голову і каже: «Терентію, я в столиці була, у вашого царя указ добула». — «А що ж там у йому написано?» — спитав тетерев. «Там написано, щоб вам, тетеревам, не стрибать по деревах, а гулять по зелених лугах».

Тіко вона це проказала, чує — неподалеко од лісу собака гавка. Вона спитала тетерева: «А що тобі, Терентію, видно з дерева, хто до нас їде?» — «Та то мужик». «А іще хто за ним біжить?» — «Лоша». — «А як воно хвіст держе?» — «Крючком». — «Агу! Ну, прощай, а то мені ніколи, треба до вечора всім птицям прочитать указ!»

Побігла лисиця далі.

Лис і цап у ямі

Голодна лисиця бігла понад лісом, задравши пику вгору, приглядалась на ворон, зазівалась і полетіла в яму. Яма була глибока, похоже — викопана охотниками, щоб зловить якого-небудь звірюку. Лисиця цілий день гибіла в ямі голодна, силкувалась виплигнуть і ніяк не могла вибраться звідти. Уже пізно так, як у полудню пору, де не взявся козел, ішов до лісу, задравши голову; хвостиком шевелив, борідкою потрухував, головою покивував.

Побачила лисиця козла, почала його улещать: «Ей, земляк! Чого ти там по жарі тиняєшся? Іди до мене в холодочок». — «Не хочу, там сиро; я краще піду в ліс, там, може, собі водиці нагибаю, а то душа горить, пить хочеться». — «Ех ти, дурень кудлатий, де ж ти там води знайдеш? Та навіщо й шукать, коли ось у мене під ногами є чиста холодна вода. Плигай до мене, тут прохолодно, не душно, свіжа водиця… І умирать не треба!.. А ти там жаришся на сонці, потієш, томишся, нудьгуєш».

Козел послухавсь, плигнув до лисиці в яму, аж бризки полетіли на всі боки. Лисицю замалим не задушив. А вона йому: «Тихше, бородатий дурень, ти всю мене обдав грязюкою!» А сама тим часом, не довго думавши, плигнула козлові на спину, а зі спини на роги, і вистрибнула з ями. А козел зостався у ямі і був там за того ще два дні, поки невзначай натрапили на його пастухи і витягли звідти на віжках.

Лис-куцак

Був собі один хитрий лисок; не дивота, що хитрий, бо знаємо, що походив з такого роду. Але — як тої приповідки: і на дірявий горнець найдеться купець; таке було і з нашим лиском.

Довго він ходив по курниках за курми і якось йому уходило. Одного разу пішов лис за курми, заліз у курник і душить кури. Але одну якось з поспіху недобре зловив і вона крикнула раз, другий, і то учув ґазда. Ґазда був у сусіди, надійшов д хаті, учув, що курка кричала, та й туди — а лис ґаздує у курниці. Тогди ґазда заткнув діру, котров лис уліз до курника, а сам створив двері і уліз у курник. Заки він уліз, лис з страху скочив угору до дучки, а її уже нема. Тогді лис далі продирати стріху; уже прорвав та й пхається, а ґазда уздрів, що лис тікає, та й лап за хвіст. Лис як ся торгне з усеї сили тікати, хвіст ся лишив ґазді у руках, а лисок гайда утікати куцаком. Так біг, біг, забіг до свої дучки та й сховався.

Там зразу радувався, що утік, хоч і без хвоста; добре, що сам живий. А далі надумався, каже: «Волів я цілий пропасти — без хвоста. Тепер без него як? Як вийти межи люди? З мене будуть ся усі сміяти». А треба знати, що сей лис не був з бідних харлаків, але з багачів-дуків. Він і до ради належав. Но голосить він: «Як, — каже, — покажуся межи люди? Хвіст у нас, лисів, — то найбільший гонор. У кого найкращий — того і на війта вибирають». А він акурат лагодився на війта, як старого скинуть, бо він мав хвіст, як мітла, а м’ягонький, як шовк.

Сидів він і плакав три дні, а далі гадає: «Який я дурний! Сиджу та й журюся та плачу, а з цего нічо не буде!» Зачинає він думати, як би то умити собі перед людьми лице. Гадає: «Може, би я другого заїв, а його хвіст собі відтак пришив? Але, — каже, — другого зачепи та най вирветься та утече, то що буде? Розкаже цілій громаді. А зрештою, якби загриз його, то хто пришиє хвіст? Проси другого, то другий розкаже усім, що цей безхвостий. Піду та й хіба утоплюся… Але знов шкода, бо ще мож довго жити». Та й як зареве… Зареве і зачне глину їсти та й знов думає. А далі пішов на ту гору у лісі, відки си завше раду скликає і як зачне гавкати на весь ліс, аби ся лиси сходили на раду, бо він має щось важного їм розповісти, а сам сів собі у густий корч, аби не видко, що він куций.

Лиси учули то гавкання та й кажуть: «Ано ходім; щось він має нового сказати. Десь го довго не було, певно ходив десь кури красти, або знає десь за якесь небезпеченство та хоче нам сказати».

Приходять д нему, а він каже: «Панове браття, знаєте, чого я вас кликав? Я вас кликав, бо хочу вам щось нового сказати. Таке, браття, я надумав: нащо нам ті прокляті хвости волочити? Та же то кара з ними! Часом чоловік піде до курника за курками, а то хтось надійде; сам би ще утік, але за хвіст можуть імити та й через хвіст пропадай цілий. Знов недобре! Іди корчами та сам би чоловік якось проліз, а так зачепиш хвостом та й вертайся назад. А то ліпше би було, панове, якби ми усі хвости собі повідкусювали та й так ходили без них. Ану, панове, придумайте, чи я не правду кажу? Та же я над цим пару день думав».

Стали лиси та й нічого не кажуть — ні сяк, ні так. Але був межи ними один старий мудрий лис, бо навіть три капеляції війтом вибув, та й до них каже: «Панове браття! Ану подивіться, чого він у корчі сидить? Чи не урвав йому