Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

Заблищали води мертвої ріки, перед мандрівниками виросла зловіща постать Харона, бездонні очі вп’ялися в ніжне обличчя Орфея.

— Хто ви, живі? Чого шукаєте в країні мертвих?

— Від мене пішла в пітьму небуття Еврідіка, забрала серце і душу, — тихо мовив Орфей, ніби вітер зітхнув у підземному царстві. — Нащо мені жити без серця? Хочу добутися до трону повелителя Аїда, повернути кохану назад, під промені сонця!

— Ха-ха-ха! — страшно засміявся Харон, і Гіпатія відчувала, як від того сміху мліють у неї ноги та руки, зупиняється серце. — Ти хочеш того, що не під силу ні богам, ні титанам, ні героям! Туди, на той бік, живим нема шляху. Та проте не турбуйся — матимеш можливість глянути в лице Аїда. Довіку, довіку! Там зустрінеш і тінь Еврідіки. Ха-ха-ха! Навіщо ж поспішати?

— Не тіні я шукаю, а живої душі, невблаганний Хароне! Хочу вивести її під гаряче і животворне сонце, де квітнуть квіти і сміються діти, де шумлять грози і співають птахи. Перевези мене через ріку смерті!

— Ти бажаєш, щоб я порушив закон? Заради чого? — здивувався Харон.

— В ім’я любові і краси!

— Що це таке — любов і краса?

— Як, ти не відав любові?

— Ні, я знаю лише закон смерті.

— І не бачив краси?

— Я знаю лише веління руїни, невблаганність кінця. Все, що народжується там, під оком Геліоса, прийде сюди, до мого човна. Краса — лише химера. її ім’я для мене нічого не означає…

І, почувши такі слова, підняв Орфей срібну кіфару. І заспівав дивні, тривожні слова:

Гіпатія бачила, як від звуку струн заколихалася моторошна поверхня німої ріки, на ній заясніли полиски світла, над темними берегами замайоріли блукаючі тіні, почали кружляти довкола Орфея. Почувся стогін, неясні благання. Харон глянув угору, і тіні злякано метнулися врозтіч.

А співець плакав, виливаючи в мелодії пісні свою тугу, любов і благання до коханої, що пішла в безнадійну дорогу без повернення. І здригнулося кам’яне обличчя Харона. Він глухо сказав:

— Сідай до човна. Я перевезу тебе. Може, ти зумієш вчинити чудо?

— О, Хароне! — скрикнув щасливий Орфей. — Як мені тебе…

— Стій, мовчи, — зупинив його Харон. — Не дякуй, бо тоді я вже тебе не повезу.

— Чому?

— Навіть тінь користі перегородить шлях до Аїда. Або смерть; або беззавітне поривання. Ти вибрав друге — я везу тебе, таємничий мандрівнику!

Мовчки сів Орфей до човна, тихенько причаїлася в нього під боком Гіпатія. Повільно, урочисто поплив перевізник на той бік, у чорно-багрову імлу.

І ось вже вони в світі смерті. Переплуталися виміри часу й простору, сплелися в химерне кільце. Гіпатія бачила незбагненним почуттям довкола себе, в собі різні вияви історичних епох і народів, їхнє минуле, сучасне і тремтливу тіньову будучність, яка ще не стала буттям. Але те не мало значення, з сумом думала Гіпатія, бо суть того переходу була лише в тім, що тінь на мить отримувала ілюзію існування і одразу ж навіки переходила в безодню Аїда.

Чулися крики, далеке відлуння благань. Якісь постаті оточили Орфея, тіснилися до співця, намагалися щось сказати, але беззвучно ворушилися вуста, з них не зривалося жодного слова.

І ось уже Орфей перед високим похмурим троном. Жахливий погляд Аїда пронизує співця, хоче заморозити, знищити, вбити. Та сміливо дивиться шукач у глибину страшних зіниць, не боїться володаря смерті. Гіпатія помітила поруч Аїда постать прекрасної дівчини у вінку з білих квітів. Вона сперлась щокою на долоню і спала. Тихо здіймалися груди під чорним покровом вбрання, на блідих вустах застигла скорботна усмішка, ніби відблиск якогось чекання.

«Персефона, — подумала Гіпатія, — вкрадена донька неба. Це ж її ім’ям панує Аїд, а вона — непорушна й німа».

— Чого шукаєш у царстві вічного спокою, ефемеро землі? — загримів голос Аїда, і від того грому задрижало підземелля, і злякано затріпотіли крилами тіні в імлі, і простогнала вві сні Персефона.

— Поверни мені любов, володарю смерті, — тихо попросив Орфей. — Поверни мені Еврідіку. Що тобі ще одна зайва душа? Навіщо? А для мене без неї згасає сонце — око Геліоса, тьмариться небо, спустошилася земля. Я ніс людям пісню краси, а тепер захололи руки, змертвіло серце. Поверни мені любов, володарю царства пітьми!

Здивувався Аїд, багровим вогнем загорілися темні очі.

— Чому не втримав її там, доки вона була під сонцем? Як можеш добути її тепер, в царстві небуття?

— Ти володар. Ти всесильний. Поверни Еврідіку.

— Ти немудрий, шукачу. Я всесильний у своєму покликанні. Я всесильний володар смерті й руїни. Попроси мене поглинути в лоно небуття людину, народ чи імперію — яз радістю зроблю це. Забажай залишитись тут, у моїх володіннях — я виконаю твоє бажання. Повернути Еврідіку під сонце я не можу, не вмію. Якщо поклик твій зможе розбудити її до життя, — вона твоя. Ну, чого чекаєш?

І заграв Орфей свою останню пісню. Не чула земля тієї пісні досі. Вся туга закоханих, вся ніжність чекання, все терпіння і сум любові влилися до неї. Бризнули вогненні звуки-іскри від кіфари, оточили Орфея полум’яним срібним кільцем. Тужливо й заклично співав він про невмирущість любові, про красу далеких зірок, про