Читати книгу - "Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк"

— Ні, мені до тих островів не пощастило допливти, — відказав я. — На південь від Сент-Поль і Амстердама ми зустріли уламки айсбергів і відразу повернули назад.

— Пляжі на Мадагаскарі так собі, не гарні,— ніби між іншим, як про щось звичне, сказав Євмен. — А ось на Маврікії — чудесні.

— Ти маєш рацію, — погодивсь я. — Маврікійські пляжі просто казкові, але в мене вони залишили страшну згадку: там загинув мій товариш — кочегар Толя Марченко. Заплив у море — і не стало. Мабуть, акули напали.

— Ми на Тромлені каталися на велетенських морських черепахах, — й собі почав хвастати Євмен.

— Я теж там катався на них. Баскі «коники»! А на Сейшельських островах гостював у шукача піратських скарбів — містера Вілкінса.

— Подумаєш, щастя — шукач скарбів! — закопилив губу Євмен. — Нас на Мальдівах[32] приймав сам Мохаммед Фарід Діді Авал.

— Хто це?

— Хто, хто — султан! — випалив Євмен. Якби зараз хто-небудь сторонній почув нашу розмову, подумав би й не помилився: задерикуваті хлопчиська змагаються в хвастощах.

Але ж те, про що ми говорили, не вигадка — чистісінька правда. Це популяризатори знань, кабінетні мандрівники-географи, хто звіку-роду моря не бачив і не чув його запаху, факти висмоктують із пальця. А нам нічого фантазувати.

— Одне скажу тобі, Василю, — закінчив Євмен. — Зараз для людини загроза не сам по собі океан та його хижі мешканці. Загрозу створили люди. Нафта, мазут, промислові відходи — все плаває на поверхні, за тисячі й тисячі миль від континентів. А радіоактивні продукти? Ти слухав виступ заступника начальника експедиції Генріха Левковича Уткіна?

— Слухав.

— А я, хлопче, був очевидцем, як наші океанологи вивчали радіаційний режим біля островів Палау і виявили цілі райони з небезпечно підвищеною радіацією і як потім раптом незвані гості, американські вояки, під личиною вболівальників за долю тубільців Палау вдерлися на борт «Гідролога». Ось звідки загроза — від двоногих хижаків!

— Коло острова Фунафуті, а сьогодні й неподалік від Абемами теж натрапили на радіоактивні корали, — додав я.

— Занапастили, гади, океан! — вилаявсь Євмен, ідучи на вахту.

Невдовзі повернувся Толстиков — збуджений, веселий.

— Як не дивно, екіпаж «Гідролога», — з порога кинув він, — укомплектований не повністю. Відсутній і помічник капітана. Скажу тобі відверто: роботи тут — непочатий край. Завтра вранці й візьмуся.

Толстиков один із тих, хто ні на мить не вгомоняється, в які б обставини не потрапив, і завжди старається найти або ж сам створити потрібні клопоти. І якщо б він, подумалось, потрапив на дикий острів (а таке, на жаль, сталося!), де кучка тубільців, він, мабуть, за кожним з них ганявся б, аби повчити. От уже вдача!

— Чи бажана буде тут ваша допомога? — поцікавивсь я.

— Ти ще й питаєш? — обурився Гудзонович. — Не те що бажана, а необхідна. Людей треба вчити. Вчити, вчити і ще раз вчити! Інакше вони здичавіють.

На другий день під вечір наш корабельний розклад був непередбачено порушений.

Вітер поступово влігся, але хвилі були такі ж високі, як і раніше, й не випускали судно з обіймів.

«Гідролог» все далі відходив од екватора. Полярна зірка повищала над горизонтом.

— Де ми зараз? — запитав я в Євмена, який щойно змінився з вахти і зайшов у каюту переодягнутися.

— Майже на шостій паралелі,— відповів він. — А точніше: на п'ятому градусі п'ятдесят п'ятій мінуті північної широти. Годину тому вийшли на траверз[33] банки Кітс і — подалі від гріха! — відхилилися від неї праворуч, тому що, як сказав штурман, глибини там… Ну, словом, мілководдя — дивись, черконеш ненароком днищем об рифи. В кількох десятках миль звідси на захід лежить атол Мілі. То вже Маршалловий архіпелаг, острови з групи Радак.

Савелій Гудзонович, улігшись на койці, читав брошуру з питань виховання трудової молоді, а ми з Євменом піднялися на палубу. Товариш збирався показати мені, який-то в них унікальний глибоководний трос.

Вам це може здатися чудасією: якийсь там трос — дурниця! Кому дурниця, а кому й ні, адже ми моряки, а морякам усе цікаво, особливо те, що стосується їхнього фаху.

Ми пройшли в носову частину, на півбак судна.

— Ось він, — показав Євмен на велетенську котушку.

Нижче підшкіперської й малярки в просторому відсіку трюму стояла прикріплена металевими лапами до палуби височезна, із крутими боками в'юшка. На ній було намотано понад десять кілометрів троса.

— Кінець його пропускається через клюз — і в океан, — пояснив Євмен. — Батометри на ньому можна майнати на будь-яку глибину. А ще, в разі потреби, ставати на якір.

— Трос замість якірного ланцюга? — не повірив я.

— Так, — не без гордощів підтвердив Євмен. — Ми навіть над Маріанською западиною стояли. А там, ти знаєш, які глибини.[34]

— Малярка у вас така мала, що меншою й бути не можна, — критично оглянув я тісний застінок, де стояли бідони з мастилом.

— Що ж тут вдієш, — розвів руками Євмен. — Одержимо нове судно, тоді вже буде простір. А я до того часу, може, закінчу морехідку, штурманом стану.

Кілька приступок по стрімкому трапу —