Читати книгу - "Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк"

Було надвечір'я. Сонце хилилося до обрію. Край неба на заході, як завжди, полум'янів, і скільки не дивись, він захоплює й полонить.

Ото ми й стояли в замилуванні, зіпершись на обвід фальшборту.

Сонце, згасаючи, проклало по хвилях гойдливу, мов трап, доріжку — золотаву, вогненно-червону, ніби виковану з латуні.

Євмен мовив:

— Який прекрасний океан і острови у ньому! Аж не віриться, що все це наяву і я, селюк, бачу його вочевидь. Знаєш, мені дехто докоряв: поміняв, мовляв, необачний, степ на море.

Я посміхнувся:

— Виходить, ми з тобою одного поля ягоди. Я теж душею прикипів до моря і теж витерпів подібні докори.

— Але ж ми, сини землі, не байдикуємо тут. Трудимося та ще й як!

— Вірно, — погодивсь я. — А, до речі, в цих водах, — перевів я мову на інше, — пролягали колись шляхи першопрохідців.

— Знаю, — відповів Євмен. — Капітан наш, Віктор Тимофійович, читав нам недавно лекцію про відкриття росіян на Тихому океані.

— І про Коцебу згадував?

— Аякже. Про його плавання на «Рюрике» й «Предприятии» в тутешніх водах. То, виявляється, він, Коцебу, першим і відкрив чимало островів з Маршаллового архіпелагу?

— Ну, звичайно. Чого тут дивуватися! Наші співвітчизники бували скрізь.

І я заходився розповідати Євмену про експедицію Отто Євстафійовича в Мікронезію. Бо ж мені (я про це вже згадував) пощастило прочитати дорожні нотатки Коцебу — фоліант, що його кілька місяців тому дав мені штурман Шарашкін.

«Як все на світі повторюється, дарма, що минають десятиліття й цілі століття», — подумав я, слухаючи пісню, яку завів хтось на кормі.

Пісня була про берізоньку, що в полі стояла.

Кілька високих, сильних голосів підхопили мелодію.

— Сумують хлопці за рідним берегом, — пояснив Євмен. — Ну, та нічого — скоро прийдемо. І тобі «поталанило», — кинув він погляд на мою ногу. — На сорок п'ять діб раніше, ніж «Вихор», будеш з нами дома.

Я не знав, радіти чи печалитись. Адже не для того я вирушив у рейс, щоб шукати нагоди швидше вернутися назад. Звичайно, про повернення в рідний порт кожен із нас мріє постійно. Але мріяти — одне, а… Та хіба ж я винуватий, що все так трапилося!

— Поглянь, поглянь! — закричав Євмен, показуючи ліворуч.

Вдалині, між гребенями щербатих хвиль, з яких вітер зривав піну, сірим полиском зблиснув плавник.

— Акула! — додав мій товариш. — І, мабуть, велетенська.

Але тієї ж миті плавник зник з очей. Потім з'явився знову.

«…Тулуб крупної голубої акули плавно гойдався, — пригадались мені слова, що їх написав син знаменитого капітана Кусто — Філіп Кусто, з яким я, до речі, зустрічався в Кенії, де тоді стояло «Каліпсо».[35] — Форми її тіла довершені, та мене раптом охопив жах: акула здатна лише нищити! Убивство — ось реальна функція цієї ідеальної форми, цього велетенського могутнього хвоста. Від усвідомлення цього все зачарування відразу зникло».

Вголос я лише сказав:

— Якщо це не голуба, то менша, сіра акула, яка, між іншим, набагато кровожерливіша, ніж гігантська, голуба або біла.

— У тому, що акули ведуть себе агресивно й хижо в гармонійно створеному середовищі, є закономірність, — настроєний на філософський лад, мовив Євмен. — І вона криється, по-моєму, ось де: акули прагнуть над усім живим верховодити.

— Ти їм приписуєш властивості розумних істот, — заперечив я. — А справа набагато простіша: жадоба набити шлунок і все. Тобто інтереси тельбухів визначають поведінку.

— Цілком вірно! — погодився Євмен. — Але чесним шляхом, так би мовити, свої шлункові запити не вдовольниш. Треба верховодити. А хто верховодить, тому завжди дістається жирніший шмат. Це знають або ж інстинктивно відчувають усі хижаки.

Вітер бив тепер у ліву вилицю,[36] і судно, хоч як, мабуть, старався стерновий утримати його на заданому курсі, пручалося, збочуючи вправо.

Сонце торкнулося води, хвилі ніби повищали, зіп'явшись навшпиньки.

Ще раз-другий серед них ми бачили, як виткнувся дивний темно-сірий плавник. Потім зник…

— Акули відстали, — мовив Євмен. — Ходімо, — узяв він мене за руку.

Пізніше я не раз подумки вертатимуся до цієї фатальної миті, запитуватиму себе: що ж трапилося? Чому потонув «Гідролог»?

Ми з Євменом пройшли з півбака до корми, де хлопці, усівшись на трюм, співали пісню.

Я встиг ще подумати про те, що пісня, її срібнодзвонна мелодія невидимою ниттю завжди єднає наші серця з рідним берегом.

І раптом прогримів страшний вибух, а судно, підкинуте ним, ніби плюхнулось на щось тверде. Палубу накренило. Всі, хто на ній стояв, опинилися ліворуч, біля фальшборту. Знизу, одна за одною, підступали високі хвилі. Над водою клубочився дим; густий пар, вирвавшись із машинного відсіку, огорнув судно пеленою. Кожен із нас ніби опинився в паровій.

— Що трапилося?! — злякано перепитували ми один одного.

— Не знаю…

— Не розумію…

Хлопці стояли бліді мов смерть. З Євменової руки, вище ліктя, сочилася кров. Од вдару об пілерс[37] у мене боліла щока й скроня — обличчя було розсічене, і на губах я відчув солоний присмак крові.

Знову навіщось подумав, згадавши слова Філіпа Кусто: «Убивство — ось реальна функція цієї ідеальної форми…»

Капітан, штурмани кинулися вниз, у машинне відділення. За ними побіг і дехто з матросів.