Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

— Меґан! — крикнула Алекс.

Проте всі, хто були в убиральні, вже вийшли. Алекс відчула, як здіймається паніка. Їй потрібно підійти до міс Розалес, перш ніж усі розсядуться й рушать у путь. Учителька знає, що робити.

Дівчинка намотала на руку смужку туалетного паперу й запхала цю саморобну прокладку до своєї зіпсованої білизни, потім підтягнула шорти й вийшла з кабінки.

Вона зойкнула. Там стояв чоловік зі строкатою мішаниною синців замість обличчя. Збагнувши, що він мертвий, дівчинка відчула полегшення. Мертвий дядько в жіночому туалеті був не такий страшний, як живий. Вона стиснула кулаки та пропхалася крізь нього. Ненавиділа проштовхуватися крізь них. Іноді в неї зринали чужі спогади, але цього разу просто війнуло холодом. Дівчинка кинулась до вмивальників і швиденько помила руки. Алекс відчувала, що він досі там, але уникала зустрічатися поглядами в дзеркалі.

Аж раптом вона відчула, як щось торкнулося її талії.

Наступної миті її обличчя гупнулось у дзеркало.

Щось притиснуло її стегна до порцелянової крайки вмивальника.

Вона відчувала, як холодні пальці смикають пояс її шортів.

Алекс скрикнула, хвицьнула ногою, влучила у тверду плоть і кістки, відчула, як послабшала хватка на її шортах. Вона спробувала відштовхнутися подалі від умивальника, подивилась у дзеркало — синя шпилька вислизнула з волосся, — і побачила чоловіка — саме те «щось», що тримало її.

«Ти не можеш цього робити, — подумала вона. — Не можеш мене торкатися». Це було неможливо. Це було заборонено. Ніхто з Тихих не міг до неї доторкнутися. І вмить вона опинилася долілиць на підлозі. Відчула, як смикнулись її стегна, як з неї стягнули трусики, щось навалилося на неї, щось проштовхувалося всередину неї. Алекс побачила метелика в калюжі під умивальником, одне крильце байдуже тріпотіло, наче махало їй. Вона кричала і кричала.

Саме в такому вигляді Меґан і міс Розалес знайшли її: на підлозі, шорти скрутилися навколо щиколоток, трусики на колінах, кров тече стегнами, а між ногами застрягла просякнута кров’ю грудочка туалетного паперу, вона схлипувала і борсалась, стегна вигиналися і здригалися. Знайшли саму.

Міс Розалес опустилися поряд з нею зі словами: «Алекс! Люба!» — і та штука, що намагалася залізти всередину, зникла. Дівчинка так і не дізналася, чому він зупинився, чому втік, але вчепилася в міс Розалес, теплу, живу, зі шкірою, від якої пахнуло лавандовим милом.

Учителька відправила Меґан на вулицю. Відтак витерла дівчинці сльози й допомогла помитися. У сумочці в неї був тампон, і вона розповіла Алекс, як ним скористатися. Дівчинка слухалася її вказівок, не припиняючи плакати й тремтіти. Їй не хотілося торкатися до себе там, унизу. Їй не хотілося думати про того, хто намагався проштовхнутися всередину. Міс Розалес сіла поруч із нею в автобусі й дала пакетик соку. Алекс слухала, як інші діти сміються та співають, але боялася обернутися. Боялася подивитися на Меґан.

Під час тривалої поїздки автобусом назад до школи та не менш тривалого очікування в медпункті єдине, чого їй хотілося, — до мами, щоб та обійняла її й забрала додому, до їхнього безпечного помешкання, де можна буде скрутитися в ковдрах на канапі й дивитися мультики. Поки мама прийшла й закінчила шепотітися з директором, шкільним психологом і міс Розалес, коридори спорожніли і школа збезлюдніла. Коли Міра повела доньку до паркувального майданчика в лункій тиші, дівчинці захотілося знову стати маленькою, аби її понесли на руках.

Повернувшись додому, Алекс якомога швидше помилася в душі. Вона почувалася занадто вразливою, занадто оголеною. А що, як він повернеться? Що, як по неї прийде щось інше? Що могло зупинити його, зупинити їх і не дати знайти її? Вона ж бачила, як вони проходили крізь стіни. То невже зможе хоч десь почуватися в безпеці?

Алекс бігцем вискочила з душу й прослизнула до кухні, щоб покопирсатися в їхній скриньці з усіляким непотребом. Вона чула, як мама бурмотіла комусь у телефонну слухавку в спальні:

— Вони думають, що її колись могли зґвалтувати, — сказала Міра. Вона плакала. — І через це вона тепер удає, наче відбувається щось подібне... Не знаю. Не знаю. У неї був той тренер з плавання. Він завжди здавався трохи ненормальним, і Алекс не подобалося ходити в басейн. Можливо, тоді щось сталося?

Алекс ненавиділа басейн, бо там була Тиха дитина з діркою в лівому боці черепа, яка полюбляла тусуватися біля заіржавілого підвищення на місці колишнього трампліна.

Вона копирсалась у шухляді, аж поки не знайшла маленький червоний кишеньковий ножик. Дівчинка взяла його із собою в душ і поклала в мильницю. Не знала, чи стане він у пригоді проти Тихих, але від його присутності трохи ліпшало. Вона швиденько помилася, витерлася, вдягнула піжаму, а потім вийшла до вітальні, де скрутилася на канапі з загорнутим у рушник волоссям. Мама, напевно, почула, як вимкнувся душ, позаяк за кілька хвилин вийшла зі спальні.

— Привіт, мала, — сказала вона тихо. Очі в неї були червоні. — Ти голодна?

Алекс не відводила погляду від телека.

— Можемо замовити справжню піцу?

— Я можу сама приготувати тобі піцу. Хочеш мигдального сиру?

Дівчинка не відповіла. За кілька хвилин вона почула, як мама телефоном замовляє щось у піцерії «Амічіз». Вони поїли біля телека, і Міра вдавала, наче не спостерігає за донькою.

Алекс їла, аж поки шлунок не заболів, а потім ще трохи. Для мультиків уже було запізно, і програма змінилася легковажними ситкомами про чарівників-підлітків і близнюків, що жили в лофтах; у школі всі вдавали, що вже переросли такі передачі. «Хто ці люди? — розмірковувала Алекс. — Хто ці щасливі, звичні, кумедні люди. Чому вони такі неналякані?»

Її мама ледаче гризла скоринку. Кінець кінцем вона потягнулася до пульта й вимкнула звук.

— Мала, — сказала вона, — Ґелексі.

— Алекс.

— Алекс, ти можеш зі мною поговорити? Ми можемо поговорити про те, що сталося?

Дівчинка відчула, яку горлі набрякає сміх, завдаючи їй болю. Чим він вихопиться назовні — реготом чи плачем? «Ми можемо поговорити про те, що сталося?» Що їй слід сказати? «Привид намагався зґвалтувати мене? Можливо, він таки зґвалтував?» Вона не знала, чи рахувалося, наскільки глибоко всередину він дістався. Та це не мало значення, позаяк їй однаково ніхто не повірить.

Алекс стиснула ножик у кишені піжамних штанів. Серце раптом шалено загупало. Що вона може сказати? «Допоможи мені. Захисти мене». От тільки ніхто цього не зможе. Ніхто