Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

Якщо говорити правду, то я дійсно почала щось відчувати до Даніеля. Я намагалася відштовхувати ці почуття кожного дня, але хлопець був рішучим і не зупинявся на невдачах. Щоразу він робив щось, що зафарбовувало маленькі частинки мого серця в яскраво червоний колір, тому що до цього серце було безбарвним, ніби чекало на свого рятівника-художника.

Я бачила погляд Даніеля, коли вийшла з будинку. Послухавши Карін, вдягла купальник червоного кольору і виявилося, що дівчина мала рацію — Даніель втратив дар мови. Його погляд казав усе, що мені потрібно було знати. Я йому подобалася. Він бажав отримати мене.

Коли хлопець попросив довіритися йому, я майже без вагань зробила це. Згадуючи події минулої ночі, і події які відбувалися до цього, моє серце шалено стукало, ніби хотіло вистрибнути. Щоразу, коли він цілував мене, я не могла встояти, щоб не торкатися його. Мої думки належали йому. Моє тіло належало йому. Моє серце належало йому.

Я повернулася до будинку, аби переодягнутися в сухий одяг і зігрітися після прохолодного басейну. Після цього я спустилася в кухню, аби поїсти чогось і зустріла Даніеля. Він гортав щось в телефоні і сидів тільки в шортах, показуючи своє струнке тіло.

— Ходиш в спортзал?

Дідько, нащо я це запитала?

— Так. Ти знала, що в моєму готелі є спортзал?

— Перший раз це чую, — відповіла я, наливаючи собі прохолодної води.

— Тому що там займаємося тільки я та Маркус. Іноді до нас приходять Адам та Ноєль, але це буває досить рідко, — додає хлопець. — До речі, можеш теж приходити.

— Дякую. Можливо дійсно якось почну займатися спортом, — посміхаюся.

— Як щодо подивитися якийсь фільм, поки інші не прийдуть? Ми могли б щось взяти на перекус.

— Було б чудово.

Разом з Даніелем ми робимо декілька бутербродів, беремо пачку чипсів та пляшку «coca-cola» і, поки я відношу все у вітальню, він хутко бере чисту футболку, вдягаючи її, аби не змушувати мене червоніти, після чого ми зручно вмощуємося на дивані у вітальні.

— Є якісь фільми, які ти хотіла переглянути? — запитує Даніель, вмикаючи «Google» на плазмовому телевізорі.

— Наче ні, — відповідаю.

— Ти дивилася фільм «Якщо я залишуся»?

— Я чула про нього, але ніколи не дивилася.

— Тоді можемо поглянути, якщо ти не проти.

— Гаразд.

Даніель шукає фільм і згодом вмикає його. Ми закрили шторами вікна, аби у кімнаті було темніше і почали переглядати фільм.

Спочатку, це видався дуже гарний і ніжний фільм. Мені навіть сподобалося. Але коли автомобіль сім'ї головної героїні потрапив в аварію — я здригнулася.

— Трясця, — Даніель одразу ж вимкнув фільм. — Амеліє, пробач, я не подумав...

Було надто пізно. По моїх щоках вже стікали сльози.

Христя, Христя...

Ім'я подруги крутилося в голові і в мене почалася істерика. Я не могла зупинитися і продовжувала плакати. Даніель підсунувся ближче до мене і міцно обійняв.

— Не плач, будь ласка, — шепотів хлопець. — Пробач. Пробач мені. Я не хотів, сонце.

Зрештою я взяла себе в руки і заспокоїлася. Мій ніс знаходився біля шиї Даніеля і я вдихала аромат чоловічого гелю для душу. Він пахнув м'ятою. Так ніжно, так заспокійливо...

— Пробач, будь ласка, — знову повторив Філц. — Я зовсім забув, що цей момент є у фільмі.

Він поцілував мене у волосся і я обійняла його у відповідь.

— Може хочеш поговорити? — запитує він і я вагаюся з відповіддю. — Якщо не хочеш...

— Хочу. Але ще не час, — кажу я.

Він обережно відпускає мене з обіймів, все ще тримаючи поруч.

— Ти досі не довіряєш мені?

Я залишаю його без відповіді і дивлюся кудись вниз, на його ноги, диван, підлогу, але не в очі. Я боюся побачити там розчарування.

— Амеліє, — звертається до мене хлопець. — Поглянь на мене.

Я підіймаю все ще вологі від сліз очі і дивлюся на нього, не помічаючи жодного розчарування. В його карих очах тільки розгубленість і хвилювання. Він боїться завдати мені болю.

— Ти не довіряєш мені? — запитує хлопець.

Я намагаюся щось відповісти, але не можу.

— Що мені зробити, аби ти довірилася?

Я знову мовчу, бо не знаю, що відповісти.

«Якби я тільки знала, то вже давно б змогла повернутися до звичного життя!» — хочеться закричати, але в горлі ком.

— Я хочу, аби ти довірилася мені. Добре? Поступово. Не одразу.

Я киваю і хлопець притягує моє обличчя, з'єднуючи наші губи. Він цілує обережно, ніжно, боячись, що нашкодить мені. Я відповідаю на його поцілунок, стараючись не заплакати знову. Надто часто я почала це робити, хоча розумію, що на те є причини. Він все розуміє і не тисне на мене. Даніель дійсно хороший хлопець.

— Агов, солодка парочка! — до наших вух доходять крики Маркуса, який знаходився десь надворі і ми миттю розриваємо поцілунок.

Досі відчуваю його на губах, коли Даніель посміхається мені. Я теж якось сумно посміхаюся йому і він залишає ще один, короткий поцілунок, перш ніж підійнятися.

— Як я і казав, — тихо каже Даніель. — Я прошу довіритися мені. Сьогодні був перший урок на довіру, і ти його пройшла. Без вагань довірилася мені, коли ми цілувалися двічі.

«Тому що я була впевнена, що ти не змусиш мене робити те, чого я не хочу», — хотілося сказати, але я промовчала і просто посміхнулася.