Читати книгу - "Лицедії, Сомерсет Вільям Моем"

— Знаєш, любий, мені здається, що я ні в чому не можу з тобою зрівнятись, — сказала вона.

Майкл усміхнувся своєю доброю, приємною усмішкою і злегка похитав головою.

— Ні, люба, в мене всього-на-всього непоганий профіль, а в тебе — талант.

Джулія засміялася. Часом можна повеселитися і з людиною, яка не розуміє, про що ти говориш. Але що саме мають на увазі ті, хто називає актрису геніальною? Джулія часто запитувала себе, що робило її на голову вищою від інших актрис. Свого часу їй дуже заздрили. Дехто, говорячи про інших актрис, що в той чи інший час здобували визнання в публіки, робив порівняння не на її користь. Але це було раніше. Тепер уже ніхто не заперечував її переваги над іншими. Щоправда, вона не користувалася всесвітньою популярністю, як кінозірки; Джулія спробувала виступити перед об’єктивом кінокамери, але без успіху; її обличчя, таке рухливе й експресивне на сцені, чомусь втрачало свою виразність на екрані, і після першої й останньої спроби вона відмовлялася від усіх пропозицій, які їй час від часу робили. Це ставлення до кінематографа, продиктоване почуттям власної гідності, обернулося їй на користь — про нього написали всі газети. Втім, Джулія зовсім не заздрила кінозіркам; вони з’являлися й щезали, а вона залишалася. Коли вона мала час, ходила дивитися на гру провідних актрис інших лондонських театрів. Джулія ніколи не скупилася похвалити їх і робила це завжди від щирого серця. Іноді вона думала цілком щиро, що ці актриси справді талановиті й просто незрозуміло, чому публіка захоплюється тільки нею. Джулія добре знала, як публіка любить її, але сама була про себе скромної думки. Її завжди дивувало, коли в залі починали аплодувати після якоїсь її репліки, що не коштувала їй ніяких зусиль і виходила в неї цілком просто й природно. Критики захоплювалися її мистецтвом перевтілення. Особливо хвалили вони її за легкість, з якою вона входить у роль. Джулія весь час придивлялася до людей, вивчала їх, хоч і сама цього не помічала; та коли вона розпочинала роботу над новою роллю, в уяві зринали невиразні образи, і вона несподівано відкривала, що знає, якою має бути її нова героїня. Їй легше було працювати над роллю, коли перед очима стояв образ якоїсь знайомої або навіть і незнайомої людини, яку вона бачила на вулиці чи десь у гостях; цей невиразний образ вона доповнювала рисами свого власного «я» і в такий спосіб створювала персонаж, запозичений з життя, але водночас збагачений власним досвідом, майстерністю і її надзвичайною привабливістю. Люди вважали, що Джулія грає тільки протягом тих двох-трьох годин, які вона проводить на сцені, й не знали, що образ, який вона створює, народжується десь у глибинах її підсвідомості й вона весь час працює над ним і тоді, коли з уважним виглядом розмовляє з кимось, і тоді, коли щось робить, їй часто здавалося, що в ній сидять дві особи — актриса, улюблениця публіки, найперша модниця Лондона, — але це тільки її тінь, — і жінка, яку вона грає ввечері, — її сутність.

«Клянуся, що я не знаю, що таке геніальність, — не раз казала Джулія собі в думці. — А якби знала, то віддала б усе, щоб знову повернути собі вісімнадцять років».

Та вона добре знала, що це неправда. Якби їй запропонували почати все спочатку, вона не погодилася б, далебі, що ні. І їй шкода було б не популярності чи, якщо хочете, своєї слави, не влади над публікою, не тієї справжньої любові, яку глядачі дарували їй, і, звичайно, не грошей, які вона заробляла; ні, Джулія не захотіла б розстатися з тією силою, котру вона в собі відчувала, із впевненістю у тому, що на сцені для неї не існує нічого неможливого. Вона вміла ввійти в роль, іноді й не дуже добру, і завдяки своїй майстерності без жодних зусиль вдихнути у неї життя. Ніхто не вмів робити з роллю того, що вміла Джулія. І тому іноді вона почувала себе богинею.

«І, крім того, — усміхнувшись, подумала вона, — тоді б у мене не було Тома».

Власне, в тому, що Том не нудьгував з Роджером, не було нічого дивного. Вони ж були майже ровесниками. До того ж сьогодні — перший день його відпустки, то нехай попустує; попереду ж іще цілих два тижні. Незабаром йому набридне проводити весь час у товаристві сімнадцятирічного юнака. Роджер дуже милий, але дурненький, Джулія це добре бачить, незважаючи на свою материнську любов. Їй треба поводитися вельми обережно й не виказувати свого роздратування. Адже вона з самого початку пообіцяла собі не пред’являти Томові ніяких претензій; якби він відчув, що хоча б у чомусь їй зобов’язаний, усьому одразу ж настав би кінець.

— Майкл, а чому б тобі не запропонувати Томові квартиру, ту, що над гаражем? Тепер, коли він склав іспит і став справжнім бухгалтером, йому просто не личить жити в одній кімнаті.

— Непогана ідея. Я йому скажу.

— І нам тоді не треба буде наймати маклера. Ми могли б також допомогти Томові умеблювати цю квартиру. В нас стільки зайвих речей! Краще нехай він користується ними, бо вони однаково псуються на горищі.

Повернувшись з річки, Том і Роджер знову з апетитом попоїли, а потім до сутінків грали в теніс. Після вечері обидва сіли за доміно. Джулія весь цей час майстерно грала роль молодої матері, яка з любов’ю стежить за своїм сином та його приятелем. Незабаром вона пішла спати. По якомусь часі хлопці піднялися на другий поверх до своїх спалень, розташованих над її кімнатою. Джулія чула, як Роджер увійшов до Тома. Вікна в будинку були відчинені, й до неї долинули їхні збуджені голоси. Джулія роздратовано подумала: «І про віщо вони там говорять?» З нею ні Том, ні Роджер ніколи не бували особливо балакучі. За кілька хвилин почувся голос Майкла:

— Годі вже, хлопці, лягайте спати. Побалакаєте завтра.

До Джулії долинув їхній сміх.

— Гаразд, тату! — вигукнув Роджер.

— Бісові діти!

Джулія знову почула Роджерів голос:

— На добраніч, хлопче.

І відповідь Тома:

— До завтра, старий.

«Ідіоти!» — сердито подумала вона.

Наступного дня вранці, коли вона снідала у своїй спальні, до неї зайшов Майкл.

— Хлопці пішли пограти в гольф в Гантерком. Сказали, що хочуть