Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Чорний хліб 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорний хліб"

451
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чорний хліб" автора Александр Аркадьевич Сидоренко. Жанр книги: 💛 Інше / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 63
Перейти на сторінку:
баня справді хороша, навіть басейн під небом. А тут — і сміх, і гріх — водій того поважного чоло­віка вирішив, поки похорон буде, машину помити.

Він такий — ну, відразу видно, що шофер, але начальника возить. У білій сорочці, тільки рукави закочені, й видно, що в нього руки усі в наколках. То він побачив Анжеліку, яка пробігала двором, і так важно їй каже: «Чуєш, мала, де у вас тут кранік со шлангом?» А карлиця наша не любить, коли з нею так чужі говорять. Та й хто б на її місці любив?

Тому вона так руки в боки й каже йому: «Чуєш, синок, а що то на тобі за мастя такі красиві? Я от много де була і знаю: якщо на людині купола або звьозди набито, то це значить, що людина хороша, не підор. А я от шото на тобі куполов пока не віжу. То ти хто по масті, га?»

Той очманів, звичайно, від цієї картини, а поки думав, що відповісти, Анжеліка вже побачила, що Нюся якусь кістку гризе під лавкою, й побігла їй чєртєй давать, щоби навіть собака не позорила хутір перед гостями. А водій відкотив рукава й пішов у машину спати. Ні, що не кажіть, але наша Анжеліка може сказануть, особливо якщо це тебе не стосується, то взагалі цікаво.

А людей дійсно до Тараса багацько приїхало — спочатку весь двір машинами заставили, потім всю дорогу на ­пагорбі. Було б цікаво збігати, глянути, як там автобус протиснеться, але куди там! Коли стало зрозуміло, що більше п’ятдесяти чоловік буде, стали варити другу виварку бульйону — а це курей різати, щипать, стільки справ! Так що на сам похорон ані Леся Андріївна, ані Гюля з Анже­лікою не потрапили — поралися на кухні, як угорілі.

Люди з’їжджалися потроху, але діда ще не виносили. Анже­ліка погнала всю родину Гуменних ставити столи та накривати, а на кухні вже повний дурдом був — дивом встиг­ли. І по чарці самі не випили, тільки носили тарілки, каструлі, миски. Лише під сам кінець, коли жаркоє треба було подавати, трохи полегшало.

Леся Андріївна з Гюлею принесли дві великі каструлі, підійшли починати з господаря. А поруч з ним якраз Серьога, батюшка й той чоловік, що з водієм. Там в усіх широкі обличчя, бо у возрасті вже, але в того поважного морда ажно квадратна була і червона. І Сергій якраз до морда­того звертається:

— От ви, Петре Миколаїчу, полюванням інтересуєтесь, а Олег, між іншим, на Півночі був, на моржа ходив! Я минулого разу не розказав до кінця.

Той так здивувався:

— А ну-ну, — каже. — Дуже цікаво, розкажіть, — і розвертається зі стільцем, щоби краще було чути, бо всі галдять же ж, під кінець поминок, як на весілля прийшли. А Олегу щось ніяково — батька похоронив, а його про полювання це розпитують.

— Та, — каже, — нема про що розповідати: не сподобалося мені там, сивуча не взяли. Та й чукчі ті — такі вонючі, такі вонючі.

І тут Гюля, зараза її забери, зроняє ту каструлю з жарким, звідти все випадає! І прямо на стіл — люди підскакують, кричать — кого обпекло, а хто просто злякався. І Анже­ліка тут як тут — біжить і кричить здалеку:

— Ну шо за люди? Як не обісцються, то обдристаються!

Так що замість посидіти з людьми, пом’янути діда Тараса, довелося Лесі Андріївні перестилати скатертя, все прибирати й наново виставляти — Гуменні вже напідпитку були, з них помочі — як з дурня грошей. А потім відразу вже все прибирати, мити посуд — страшне. Коротше, до ночі вовтузилися на тому похороні — не дай Бог який день був.

І тільки о першій ночі Леся Андріївна дошкандибала від хутора додому, ще повз те згоріле поле, де і вдень-то страшно! Ледь жива зайшла до хати, як тут чує — від чоловіка знову тхне самогонкою. І цей дурник ще й питає: «Ти де так довго була?» А потім починає ображатися, що його на поминки не запросили, тому довелося йому, бідосі, самому сидіти, Тараса згадувати й сумувааати.

От тоді вона вже з ним за все розквиталася — за день, за спомин, за жаркоє, за самогон і за запитання — ухватила скалку й так чоловіку натовкла по сідницях та плечах, що він іще кілька днів ходив шовковий, зазирав у очі й витирав пил з усіх полиць, що були в хаті.

5

Тюрма вчить відразу поділяти людей на безпечних і небезпечних — подивись, зроби висновок і тримайся його. І цей чоловік, який так полюбляв сині джинсові сорочки, був небезпечний: щойно вийшов з машини, як Лилєкей відразу відчула на собі швидкий оцінювальний погляд — пробіг оком, зафіксував і зберіг. Так само й вона — побачила, натужилася, відчула ціль: він!

Щоправда, цього разу інстинкт схибив — це був не Дяченко Олег Тарасович, а його товариш, але щодо небез­пеки й характерного пробивного погляду все було правильно — міліціонер. А другий студент… Олег був наче котик — маленький, пухнастий, жодної небезпеки від нього не випромінювалося.

Вона тоді так втомилася, що вирішила кілька днів відпочити й придивитися до нього — як узяти цю ціль? Тут же інша держава, може, її потім шукатимуть й оголосять у розшук? Як тоді перетинати кордон? Щось зсередини підказувало, що можна й кордони обійти, якщо трохи подумати й вивчити звички тутешніх звірів. Але втома далася взнаки — Лилєкей вирішила трохи почекати з останнім боргом — заслужила.

Вона була довго в дорозі, погано спала, часто нервувалася — ще й спина боліла, як скажена. Невже така вона, старість? Ледь доїхала, а потім тикалася по селах з адресою на папірці, бо майже не розуміла, що їй кажуть місцеві — де те Первомайське, де той Первомайськ? А де Першо-­якось-по-іншому? Ледь останні ноги не стовкла, поки знайшла спочатку велике селище, а потім це, маленьке, на кілька будинків, у якому жила одна велика родина.

І чого вже там, була ще одна причина, з якої вона досі вичікувала. Навіть дві. Друга ледь діставала до столу, але керувала за ним так, ніби все навколо було їй по коліно. Анжеліка відразу припала до душі — з нею було водночас і шухєрно, і спокійно. Таку побачиш — захочеш або оминути, або прихистити, а тут вийшло якраз навпаки — і не оминеш, бо без неї тут нічого не відбувається, і не захистиш, бо вона сама лізе усіма опікуватися.

Лилєкей на зонах стикалася з татарками — то були мовчазні та злі жінки, які трималися осторонь, як і вона сама, тому вирішила не перечити — татарка так татарка, вони тут не дуже розбираються, хто звідки. Ну й добре. Головне — менше базікати, а тут завжди є кому підписатися.

От доколупався вчора на вечері до неї тракторист Альоша — спитав, як по-татарськи буде пиріжок — чебурек, правильно? Вона за звичкою промовчала, але Анжеліка відра­зу на нього: «Чебуреки по-їхньому чебоксари, пойняв, чебурашка?» І він, схоже, збагнув, а от Лилєкей — ні.

Вона половину життя провела, не дуже розуміючись на тому, що відбувається поруч, а тут був зовсім інший світ, інші правила. І мова теж інша, вона ніби якісь слова розуміла, але уривками, а якщо вже говорили швидко — зо­всім нічого, тільки по реакції оточення розуміла, який вираз обличчя робити.

От

1 ... 34 35 36 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний хліб», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорний хліб"