Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

— Слава мудрому князю!

— Гор-ра! Наша сила непоборна! Не обри, ми візьмемо гору на цім боролищі!

До того було далеко ще, а все ж свідомість, що в зашморг потрапив сам Апсих, той аварський привідця, від якого залежало все, і сила та воля аварів, і сама доцільність подальшого походу на антів, будила ратний дух і вселяла кожному тиверцю певність: це вирішальна мить. Коли являть себе достойно, так, як хоче князь, в цій січі зможуть уже й покласти край аварському вторгненню. Чули — це вирішальна мить і ліпша з усіх можливість переяти в супостата змогу!

Апсих теж вірив: буде так, як повелів. Опір тиверців у заступі зламано, Дандалу лишається піти слідом за вірними, розширити смугу вторгнення — і буде так, як замислив собі: три турми прийдуть і стануть у поміч тим, що тримають путь за Дикушу, решту Дандал пустить поза тиверським заступом, сіючи в ньому страх і смерть. Певність, що вдалий початок січі є запорукою вдалого завершення її, не примушувала оглядатися. Цілився на Дикушу і вів вірних прямісінько на Дикушу. Лише згодом, як вихопився з лісу і опинився в полі, а наспіла на той час днина розширила обрії, зупинив коня і розглянувся.

— А Дандалові турми не йдуть слідом за нами, — над’їхав і звернув увагу привідці один із терханів.

— Як це — не йдуть?

— Ми он на скільки стрелищ одірвалися вже від тиверського заступу, їх же не видно і не чути.

Ще раз розглянувся, прислухавсь до того, що діялося позаду: Дандалових турм справді не видно і не чути. Що ж сталося? І як могло статись?

Кидав дикий погляд на ліс, із якого щойно вихопився, на вірних, що громадилися під лісом, зрештою торкнув острогами огира і виїхав на пригірок, з якого ліпше було оглянути околії.

Схоже, що анти знову влаштували йому пастку. А проте чому ніде не видно їх? Відкрили путь на Дикушу і ждуть там, біля Дикуші, чи приберегли на путі до неї щось аж надто несподіване і тим уже пагубне? Іти на ту твердь, маючи з собою хай і добірну, все ж тільки тисячу воїв, безглуздя. І назад повертатися небезпечно. Там щось сталося, не інакше як перекрили Дандалові путь надійнішою, ніж у нього, силою. А коли так, нічого іншого не лишається, як піти там, де мав іти Дандал, — поза тиверським заступом. Одне, нагонить тим, що в заступі, неабиякого жаху, а друге, вибере, шастаючи поза спинами пішаниць, вигідне для себе місце і проб’ється, користуючись несподіваною з’явою, до своїх.

Вірні — його надія і опора. Аби й надалі лишалися такими, не став приховувати від них, що змінилися обставини, отже, мають одмінитися й замисли.

— Витязі мої! — звівся в стременах і сказав так, аби всі чули. — Нас змушують відмовитися йти на Дикушу й погуляти в багатій медами Дикуші. Та не примусять відмовитись від найголовнішого — піти поза тиверським заступом і пособити нашим турмам зламати заступ. Раз і назавжди! З нами Небо, багатури! За мною, вперед!

Хто з них, вірних, посміє не вірити своєму привідцеві? Чи вперше ходять з Апсихом на ратні помисли, чи не відають — такий через вогонь і воду проведе? І все ж мулько мислям. Що сталося там, у тиверськім заступі? Чому не пішов через нього Дандал? Чи не спіткає їх те, що спіткало аварські турми у позавчорашній виправі?

Розгадка не забарилася явити себе. Як тільки очолена Апсихом турма наблизилася до весі, що тулилася під лісом, звідти виїхали і стали півколом тиверські мужі — при повній броні, на високих, широкогрудих конях. З лісу — ліворуч, праворуч — виїздили також.

Скільки було їх, важко судити. Ліс міг ховати безліч. Та Апсих не належав до тих, у кого здригається в ратній скруті серце. Прилаштував на руці щита, підібрав поводи і, вже обертаючись до витязів своїх, вихопив меча.

— Передайте всім, — повелів найближчим, — змітаємо навалом тиверців, що стануть на путі, і не затримуємось ні на мить, зникаємо в лісі.

Йшов перший і коня приострожував так, що землі, здавалося, не торкався. Проте серед вірних відшукалися такі, котрі настигли його й зрівнялися з ним, щоправда, вийти наперед і заступити собою уже не спромоглися. Сталося так, як і повелівав хакан-бег, турма його налетіла на щойно розгорнуту в лаву тиверську дружину і не дала їй узяти себе в лещата. Впали лиш ті з аварів, кому не пощастило в поєдинку з мечниками чи відбити щитом пущену збоку сулицю. Решта пронеслася крізь кінний стрій тиверців бурею і буряно зникла у сусідньому з вессю лісі.

— В погоню! — почули ті з аварів, що пробивалися крізь тиверську лаву останніми. — Згайку, Беркуте! Ідіть слідом за обрами і не випускайте їх із виду. Я подамся напересічень.

То повелівав княжич і воєвода Данко. Він знав, куди веде путь, якою поскакали обри, як знав і те, де зуміє перехопити їх. А все ж скільки гнав удвічі коротшим, хоч і не вельми зручним, перепутком коня, стільки й побоювався: чи ж перехопить? То не хто-небудь, то — Апсих, від нього всього можна сподіватися. Ба як розметав виставлений супроти нього кінний заступ. Чи він не годен зробити те і вдруге?

Копита Данкового коня спішно відстукували час, а серце — тривогу. Тільки б не схибити. Така нагода випала: одним ударом, по суті одною смертю примусити обрів забути про виправу, піти з Тиверської землі. Невже не скористається нею, виявиться неспроможним скористатися? Не може того бути! Із шкіри випорсне, а потне Апсиха і тим вволить найвищу волю не лише князя — усього тиверського люду.

Коли вихопився на сподівану поляну, зітхнув полегшено: обрів не було ще тут.

— Четвертій і п’ятій сотні засісти в лісі по один бік путі, шостій — по другий. Покладаю на вас, мужі мої, повинність: повалити передніх в Апсиховій турмі стрілами, збити її шалений лет. Все інше вирішать мечі тих, що стануть супроти обрів чоло в чоло.

Умисел